Сьогодні перший день осені, який я вирішив зробити особливим. Я тисячі разів починав нове життя, тому не дивно, що це знову трапилось.
Окрім цього незвичного “хобі” я полюбляю експерименти і виклики, тому маю на меті прижити собі одразу дві звички, які зроблять мене більш відповідальним за свій письменницький шлях.
Все дуже просто. Кожен день я починаю з години письма. Ще годину я витрачаю на блог. Виходить що дві активні години я вдосконалюю свої навички письменника.
Я не буду щодня звітувати і писати щось сюди, як я це робив з письменницьким марафоном, але час від часу тут будуть з’являтись якісь публікації щодо мого руху, особливо, якщо моє “спілкування із пером” буде трансформуватись в оповідання, невеликі замальовки чи фотоісторії.
Зараз я працюю над одним великим твором, який ніяк не йде з голови вже кілька місяців. Навіть нічого не пишучи, я продовжую творити, міркуючи над персонажами та сюжетом. Нова Ранкова Звичка має стати рушійною силою, яка трансформує ці напрацювання у текст. Хоча не факт, що я почну писати роман саме зараз, бо відчуваю певний тиск і відповідальність – це мій перший великий твір, впевненості у мене не так багато, але є бажання і постійні думки про нього.
Війна вносить безумовні корективи в мій письменницький шлях (та й блогерський теж). Зиму і весну я провів хоча і в роботі (пишучи і публікуючи), але назвати це повноцінною діяльністю складно, бо я вже пів року готуюсь до активної фази бойових дій і моя безпосередня участь – це лише питання часу.
Я неодноразово намагався почати писати про це у блозі, але чавити із себе слова ніколи не полюбляв, не хотіло. Я тихенько собі тренувався, порався зі своїм здоров’ям, вивчав теорію і працював із психологічною складовою.
Я не з ряду тих, хто ринувся до бою у перших рядах на початку повномаштабного вторгнення. У мене своя дорога, відтінки якої я продовжую розфарбовувати навіть рік потому. Відбуваються значні трансформації, які я не встигаю повноцінно усвідомити. Дуже багато різних факторів, що впливають на мій стан. І наче світла голова, наче все зрозуміло, а ранок від ранку різний. Одне я знаю точно, що моя безпосередня участь у бойових діях не за горами.
Це може трапитись наступного тижня, а може й за кілька місяців. Моєї люті і бажання здобути перемогу над ворогом вистачить не на одне життя.
Сьогодні я пишу. Сьогодні я – зі своїми звичками. Одні знищую, інші зазиваю на ранкову каву. Сьогодні я хочу творити, поки маю час і можливість. Сьогодні я почав день з години письма – одне оповідання і незакінчена фотоісторія.
Сьогодні я продовжую день з години блогерства. Формат щоденника і спілкування з самим собою, навіть не сподіваючись, що це комусь може бути цікаво для читання чи вивчення. Терапія, яка вкотре рятує від нудьги, буденності і порожнечі.
Ця осінь буде вирішальною. Можливо, навіть найважливішою у моєму житті. І я починаю її так, як би мені хотілось починати кожен день. Пишучи і кавою. Ці дві години пролетіли непомітно. В цьому їх магія і близькість. Вони стали моїми, час перетворився на слова, думка на шепіт клавіатури.
Останні кілька тижнів я міг би назвати письменницьким блоком. Хоча і писав, але не відчував себе повноцінним письменником. Я хочу це виправити, бо неодмінно маю звільнити заточених у моїй уяві персонажів, я не маю права утримувати ці події в собі. Бо вони всіх.
