Темніло.
Цим маршрутом я їхав вперше.
Моя зупинка була майже кінцева, тому сів я на перше сидіння у маршрутці під номером 77.
Салон швидко забився і ми рушили.
Сидячи праворуч, саме біля дверей, я мав чудовий огляд крізь лобове скло.
Дивився на дорогу і думав, куда це, трясця його дідька, я їду, на інший кінець чужого міста, щоб купити живих мишей своїм котам.
Але щось змінювати пізно, повна маршрутка мчала осінньою набережною, яку потроху обіймав легенький дощ і темрява.
Десь за півгодини ми виїхали за насичені людьми мікрорайони, приватний сектор, поодинокі перехрестя, мокрі люди, що хотіли до нас у теплий салон.
За якісь два кілометри автобус з’їв ще півтора десятка людей, які влучно упакувались в проході мерсовго спринтера.
Я, зручно сидячи спереду, спостерігав за трансформацією настрою всієї маршрутки.
З кожним новим пасажиром градус зростав, в прямому і переносному сенсі.
Штовханина навіть мене, здавалося б, недоторканого сидуна, що майже вріс у сідушку, дісталась ногою симпатичної незнайомки, рукою якоїсь жінки позаду на моєму плечі і черевиком хлопця з рожевим волоссям і навушниках на півголови, що припаркувався на моїх кросівках за 40 гривень.
Першими здали нерви у бабусі, що їхала зі мною з самого початку, але мала вже десь зараз виходити, при цьому пробравшись з кінця крізь півтора десятки тіл.
Її легіт дзвенів лайкою і небажанням приймати той факт, що ніхто з цих п’ятнадцяти людей не хоче виходити разом з нею і прогризати вихід вона має самотужки.
Люди гомоніли кожний про своє, але загальне невдоволення висіло у салоні досить яскраво. Всі мали не тільки чекати, як вийде бабуся, а ще й дати змогу їй прошкрябати старим тілом повз стоячих у проході людей.
Спринтер харкнув бабусею, але напруження покидати автівку не збиралось.
Водій чомусь продовжував зупинятись і збирати ще і ще людей, що стояли на узбіччі.
Місто все далі і далі залишалось позаду, ми поступово опинились на околицях обласного центру.
Темно.
Мряка.
Забитий вщент салон маршрутки дзвенів тіснотою і мріями, що скоро всі неподобства закінчаться, бо пункт призначення все ближче і ближче.
Звіряючи своє положення на мапі в телефоні, я розумів, що моя зупинка вже поруч.
Черговий поворот вузькою дорогою.
Яскравий пучок світла назустріч.
Зойк водія з лайкою.
Світло іншої машини навпроти зайшло в салон швидко і без вагань.
Скрегіт металу, пластику, людей, надій склався в один протяжний звук, що ніколи не забуду.
Я вийшов через лобове скло.
Як виявилось трохи згодом – майже на своїй зупинці.
До дому, де я мав купити живих мишей для своїх котів, треба було пройти з кілометр.
Озирнувшись на розчавлені автівки, було сумно, що та симпатична дівчина, яка стояла поруч і торкалась мене своєю ногою, не вийшла разом зі мною, а склалась разом з іншими.
Вижив тільки я.
Для інших це була кінцева зупинка.
Боліла нога. Трохи від того, що її витоптав хлопець ще в салоні, трохи від падіння.
Настрій був не дуже, бо дощ гомонів все сильніше, а мені ще треба знайти цей клятий мишачий будинок.
Врешті решт, в обіймах суцільної темряви, я знайшов цю Гуцульську 9, але на дзвінки ніхто не відповідав.
Цього я ніяк не очікував, бо дві години тому ми домовились зустрітись за цією адресою.
Темне подвір’я, темна вулиця, темний район.
Настрій спаскудився вкрай.
Вже завтра я дізнаюсь, що мишей мала мені продати жінка, яка їхала разом зі мною в маршрутці.
А сьогодні я наскрізь мокрий, розчарований довгою дорогою в нікуди, визиваю таксі і дуже хочу в своє тепленьке ліжко, де зі мною будуть грітись мої улюблені коти, нехай і без живих мишей на вечерю…
04-11-2022
ⓒ Володимир Загнибіда
