Сьогодні я опублікував свій сотий пост у цьому блозі.
Для цього мені знадобилось трохи більше 4 місяців. Перші дні я приділяв максимально часу і увагу сайту, згодом додались інші проєкти, які забирали потроху мої ресурси, тож нові сторінки з’являлись чимдалі повільніше.
За ці місяці трапилось одночасно багато і нічого. Як це можливо? Дуже просто: я можу як бути задоволеним виконаною роботою, розгледіти безліч цікавих окремих моментів, певний прогрес, локальні успіхи, так і побачити відносну сталість свого буття, бо глобально в мене нічого не змінилось. Це парадокс, який завжди мене трохи дратує, але й не виводить з рівноваги. Фантазія і притомна самооцінка тримає мене у тонусі.
Моє бажання писати і розвивати свій блог не зникло, воно адаптується і трансформується у нових умовах. З дисципліною в мене завжди були проблеми і примушувати себе щось робити в мене ніколи не виходило. Я шукаю альтернативні стежки до свого оптимального писемного стану. Мова не про натхнення, а про стабільність свого бажання творити. Зараз воно є і я пишу, завтра моя увага може стати заручницею якоїсь іншої “більш вагомої” справи. Поки що я не впорався зі своїм графіком, але не втрачаю надії, що це колись таки трапиться.
100 створених сторінок (статей, текстів) на сайті це багато чи мало? Якщо порахувати ще й ті, які я ще не опублікував (а таких не менше 50), а заразом і переклад на англійську, то виходить досить приваблива цифра, яка мене заспокоює. Я не можу сказати, що я чогось цим досягнув, але так само я не можу і заперечувати свою писемницько-блогерську активність, яка матеріалізувалась у кілька сотень свідомих текстів, приправлених відео і фото. Я щось та й робив ці 4 місяці і я щось та й залишив у цих ста публікаціях блогу.
Я буду продовжувати писати.
Я буду продовжувати публікувати статті на сайті і свої прозові твори.
Маю не просто бажання, а цілком конкретні теми як у художньому форматі, так і у якості сторінок блогу.
Все буде Україна!
