Привіт. Мене звати Володимир і в моїй країні війна.
Рядки далі написані корінним українцем, що проживає у зоні активних бойових дій вже як мінімум 260 днів.
Бажання залишитись в цьому тексті виникли на початку березня 2022 року, але пальці доповзли до клавіатури лише в кінці року.
Весь цей проміжок я подумки писав, нотував різні думки, спостереження і зараз готовий розказати очима звичайної людини про те, що таке війна особисто для мене.
Кожна із проблем має свою лаконічну назву, заголовок у статті і, можливо, буде мати окрему сторінку на сайті, де я буду більш красномовним стосовно цієї теми.
Тож якщо ти хочеш зазирнути всередину слова “війна”, якщо не боїшся дізнатись правду від українця, вмощуйся зручніше для уважного читання.
Перед тим, як почати свої роздуми, маю сказати про світлини на цій сторінці. Більшість з них ніяк не будуть пов’язані безпосередньо з війною, моя мета – відтворити контраст з цим жахливим явищем, нагадувати читачеві про нормальне, цивільне, спокійне, насичене радістю і щастям життя.
Всі фотографії зроблені українцями (джерело: shutterstock.com), як і більшість зображень на цьому сайті.
На них ви знайдете українців (дітей, жінок, чоловіків), тварин, яскраві пейзажі нашої держави. Ці фото допоможуть побачити Україну, відчути її, а не тільки прочитати в моїх рядках.
Для більшості війна це “десь там”
Поки безпосередньо тебе не торкнеться біда, тобі зовсім не хочеться лізти у цей бруд, жах, дивитись в очі смерті і спостерігати її дихання в очах перехожих.
Війна в Україні йде вже більше 8 років, але як і для мене, так і для багатьох її фактичне і беззаперечне існування почалось саме в 2022 році.
Так сталось за багатьох причин.
Тут вкажу лише одну: соціальний резонанс, медійний супровід цього явища не був настільки активним і масштабним, щоб називати це справжньою війною.
Навіть воєнні, порівнюючи військове сьогодення і далекий 2014 кажуть, що тоді це “була просто прогулянка”.
“Десь там” швидко і без сумнівів змінилось на “десь дуже і дуже поруч” і зустріч з війною відбулась вимушено, стрімко, беззаперечно.
Рядова людина далека від політики
Політика для більшості – це темний ліс, а дуже хотілося б навпаки.
На жаль, невігластво, інтелектуальна сліпота не дають змогу розгорнути крила і хоча б побачити елементарні взаємозв’язки між подіями, почути голос логіки, відчути стогін справедливості і нарешті відчути владу хоча би на прикладі власного життя.
Рядова людина далека від політики і так буде, скоріш за все, ще дуже довго, принаймні в Україні. Бо умови створюються такі, коли не до того.
Чи будуть зміни?
Поживемо – побачимо.
Свідомі громадяни розуміють мотиви і можуть продуціювати хоча б базові аналітичні роздуми, але більшість все ж таки бачать те, що відбувається, дуже поверхнево і на цій поверхні тільки їхні страждання, страхи, невідомість, ненависть, агресія, смерть, розпач, лють.
Нікому не цікава політика, поки ти не чуєш звук сирен.
Нікому не хочеться вникати в політику, поки є робота, поки платять заробітну плату, поки в магазинах є все, що потрібно для комфортного життя, поки твоє місто не починають обстрілювати і бомбити будинки.
Нікому не потрібна політика, тому що для більшості це бруд і темрява, тому що для рядового жителя це стрічка новин про локальні проблеми, плітки від сусіда і краєм вуха почуті нашвидкоруч світові новини, коли готувався сніданок.
Все змінюється, коли в твоїй країні починається справжнісінька війна. Політика вже не фліртує з тобою з екрану телевізора, вона завалюється в брудних чоботях, п’яна до усрачки і несамовито блює прямо на тільки вчора куплений килимок у вітальні. І тобі доводиться прибирати, роздивлятись, чим набльовано, що ця курва пхала до рота поміж чарками, хто з нею був у барі, кому дала, кого відшила. Тобі нікуди вже діватись, ти сидиш, ледве не в сльозах за свій новий килимок і вдивляєшся в безодню її скляних очей.
Влада не належить народові
Прикро, але широкими масами керували і продовжують керувати обмежена кількість людей, які переймаються тільки власним комфортом, безпекою, амбіціями та роблять вигляд, що звичайний люд щось вирішує.
Всі ілюзії щодо народної влади блукають у головах інфантильних горе-політологів.
Так, зверху прислухаються до думки громадян, але рішення все одно будуть прийматись без суспільної згоди і в інтересах когось, але тільки не народу. А коли населення (більшість) схвально киває гривою на те чи інше політичне рішення, це просто збіг інтересів обох сторін.
На кожне рішення завжди буде вагомий аргумент, він готується одразу (по типу “А що ми їм скажемо, щоб вони не бухтіли і сиділи тихо?”).
Ті, що “там”, вони краще знають, “що” робити, і вони для цього і знаходяться “там”, щоб вирішувати за всіх.
Якби було інакше, то не було би ні війн, ні криз у світі, ні прірви між прошарками багатих та бідних. Але ця альтернативна реальність можлива лише у фантазіях.
Заголовок цієї частини суперечливий і дискусійний, тому залишаю простір для більш зважених роздумів на цю тему для окремої статті.
Війна – це регулярні думки про смерть
Раніше я думав про смерть мінімум 1 раз на день.
Зараз я можу про неї згадувати по 10 раз і більше за добу; без перерви на обід, свята і відпустку – півтора роки поспіль; і скільки ще це триватиме, невідомо…
Колись багато років тому мій товариш запитав: “Ти часто думаєш про те, як помреш?”. Я відповів: “Кожен день”.
І зараз це перетворюється в ритуал про те, як саме і що саме може відбутись в найрізноманітніших варіаціях.
Глибоко мене сам факт смерті не торкає, це особливо не впливає на мій стан, я дивлюсь на це з практичної точки зору, з природної позиції.
Сирени… Кожний раз, як я чую це тужливе виття (а це відбувається по декілька разів на день), я уявляю як і куди вдарить бомба чи ракета. І що я буду в цей час робити.
Ховатись за двома (трьома) стінами у квартирі?
Спостерігати, як складається картковим будиночком моя п’ятиповерхівка?
Вилітати разом із вибуховою хвилею в іншу частину кімнати ба навіть квартири?
Коли ти робиш це в сотий, п’ятисотий раз – вже майже нічого не відбувається всередині, для тебе це стає звичайною справою, організм адаптується і ти швидко відкидаєш ці думки зі словами “будемо розбиратись, коли вже щось відбудеться, я вірю, що все обійдеться”.
Але думка про смерть все одно блимає майже з кожною сиреною, на мить, але блимає, нагадує про те, що ти живий і маєш хоча б трохи перейматись за це, щоб продовжити свій шлях.
Ти ж хочеш продовжувати, чи не так? (сам до себе кожного разу).
В найгіршому випадку хотілося б швидкої смерті, а не болісного кінця під завалами.
В моїх думках як тільки не руйнувалась будівля, де живу. Які тільки сценарії не розгортались в уяві, що вільна від страху та обмежень. Фантазія тримає за руку оптимізм і єхидно посміхається, тому що ніхто не знає, що саме відбуватиметься наступної хвилини.
Смерть – це життя, але то вже тема для окремого тексту…
У кожного своя правда
Цей конфлікт між росією та Україною нагадував мені у лютому 22-го сварку між давніми друзями чи подружжям, що прожили у шлюбі декілька щасливих років і дістались краю, де мають остаточно розставити крапки над і.
Війна робить все так, що кожна зі сторін має свій погляд на суперечку. Протистояння будується на утриманні і побудові барикад власних тез, принципів, позицій, що передбачає зневагу і відсутність компромісу до адекватного сприйняття протилежного.
Кожен воює за свої ідеали, у кожного своя правда.
На самому початку в мене було декілька спроб зазирнути по той бік, відчути себе московитом, тому що дуже хотілось впевнитись, що я йду вірною дорогою.
Я вслухався в слова їхніх політиків і звичайних людей, я чесно намагався прожити декілька днів їхнім духом, ідеями, думками. І в мене нічого не вийшло.
Я нічого там не знайшов…
Суцільна темрява, постійна брехня, перекручування фактів, агресія, зверхність і багато чого іншого.
Якщо країна, що обороняється, якось може пояснити на міжнародному рівні свої інструменти пропаганди, то наступаючий бік має бути більш беззаперечним і логічним.
Але для власного населення логіка і послідовність не обов’язковий інгредієнт.
росія годує своїх жителів лайном цілодобово і вони звикли до такого раціону
Будь-який організм адаптується до умов проживання і через певний час радіє хоча б тому, що живий і не голодний. А що там відбувається на вищих ланках, то “нехай вони самі вирішують, ми ж їх для цього і обирали”.
Рівень довіри до влади московитських істот колосальний. І саме тому їхня правда нічим не гірша за нашу
Україна так само займається пропагандою, як і росія, але робить це для перемоги над окупантом і використовує більш адекватні та людяні прийоми.
Локальна війна, що торкнулась усього світу
Повномасштабне вторгнення росії в Україну в світових масштабах відверто локальне протистояння. У період з 2014 до лютого 2022 так точно. Здебільшого суспільство сприймало ці негаразди як невеличку неприємність, прищик, що сам собі пройде, лікувати його не будемо.
Саме це зволікання і небажання спільноти діяти за перших дзвіночків, вилилась у сучасне протистояння.
Ця локальна, на перший погляд, проблема торкнулась абсолютно всього світу.
Тільки уявіть, що практично кожна людина на планеті (за винятком тих, хто відрізаний від цивілізації) знає про цю війну і відчув її подих на своєму обличчі. Хоч трохи, але відчув.
На подію звернули увагу всі і продовжують так чи інакше себе знаходити в цьому, бо відчувають на собі наслідки, бо стикаються з новинами, рішеннями влади, плітками в сусідньому дворі, жахливими постами в соціальних мережах.
Кожен з нас проживає цю війну по-своєму, кожен веде цю війну в собі. У кожного свій сценарій, свої думки та своє бачення. Війна сьогодні йде в кожному, хто так чи інакше доторкнувся до цього жаху, нехай навіть через медіа.
Ті, хто вважають, що війна йде тільки в Україні, що його ця біда обійде стороною, що все врешті решт владнається, коли помре хуйло, мають від мене погані новини. Але їх я розповім згодом в окремому матеріалі.
А поки що скажу: готуйтесь, шановні, до найгіршого сценарію, який здатні собі уявити.
Що буде далі. Наслідки
З початку війни у 2014 році стало вже нормальним явищем українцям розмірковувати на тему “а що буде далі”.
Сьогодні (друга половина 2023 року) саме час говорити про результати, прогнози. Це модний тренд, який має попит і заполоняє голови не тільки людей в Україні. Багато хто в світі вже розуміє, що війна давно вийшла за рамки локального конфлікту і наслідки торкнуться кожного.
Майбутнє турбує і це факт.
Персонально я не люблю робити прогнози, але масштаб наслідків оцінити бодай суб’єктивно можу.
Світ більше ніколи не буде, як раніше.
Вся романтика про світле і гарне майбутнє зараз виглядає настільки фантастично, що в ній немає місця людині.
Світ як ніколи раніше готовий до очищення, до прийняття того факту, що людина вичерпала себе, як популяція, і як елемент загальної біомаси надто близька до самознищення.
Ми виходимо на наступний етап свого становлення на Землі, виживати буде складніше і впораються з цим найкращі.
І ядерна зброя у цьому висновку необов’язковий елемент. Бо навіть без потужних вибухів людина дуже вправно займається самоліквідацією.
Війна – це еволюція
Причому темпи цієї еволюції прямо пропорційні відстані до лінії фронту.
24 лютого 2022 року кожен українець стрибнув на декілька щаблів одразу в своєму розвитку.
Оперативність прийняття рішень в перші дні вторгнення росії сягала космосу.
Так, це стрес. Так, не всі виживають. Але ті, що змогли, стають з кожним днем все сильніше, досвідченіше, впевненіше.
Стрес це простір для еволюційного процесу.
Страх задіює притрушені спокійним цивільним життям інстинкти виживання.
Українці зараз – це приклад людини умовного майбутнього. Вони готові до багатьох складних ситуацій, що стались вже з ними. А скільки ще випробувань в майбутньому? Наскільки ще сильнішим стане український народ?
Поживемо – побачимо.
Війна це жах, це неприродньо і не має існувати в природі.
Але нинішнє людство гадає інакше, тому маємо, що маємо.
Чим більше війна торкається людини, тим глобальніші зміни, тим еволюція помітніше в його очах.
Еволюцію власного світу я пам’ятаю до найменших деталей, бо це не можна порівняти з чимось, це особливий процес, який буду вивчати не один рік, а, можливо, й до самого кінця. Бо зміни настільки кардинальні, що не можуть пройти непоміченими і швидко.
Війна це бруд без прикрас
Вбивство це злочин. Навіть заради свободи власного народу. Тому українські військові відпрацьовують цілі, а не вбивають людей.
росіяни ж прийшли саме вбивати, грабувати, гвалтувати, загарбувати, окупувати.
Цей стрімкий потік бруду настільки відверто хлинув в буття українців, що на довгі роки закарбувався в наші гени, інтуїтивно сповіщаючи про безмежність ненависті і огиди до російського нелюду.
росіяни будуть відмиватись десятками років і навіть коли це трапиться, то шрами в українських серце не загояться ніколи. Шрами будуть дзвеніти вічно, нагадуючи про цю чорну епоху ганьби московитського біосміття, про кожну смерть наших героїв, що боронили власний край від очманілих загарбників.
Війна – це бруд без прикрас і навіть знаходячись на стороні праведного захисту, ти відчуваєш, наскільки людство погрузло в ненависті, люті, заздрості, агресії, брехні, лицемірстві.
Абсолютно всі людські пороки вийшли на сцену і грають так, нібито це їх останній виступ.
За цей 2022 і 2023 роки я побачив, почув, відчув так багато бруду, що кожного разу здається – “ну все… більше мене не здивуєш нічим” і вже за декілька днів тебе охоплює наступна чорна хвиля антиприродних явищ, які все лізуть і лізуть в твій світ без перестанку.
У воєнному конфлікті винна кожна зі сторін
Як не прикро, але існує така непопулярна думка, що війни України з росією можна було уникнути і це звичайно правда.
Але яка різниця, що могло би бути, якщо це вже сталось?
Чи є сенс над цим розмірковувати?
Парадоксально, але є. Бо аналіз довоєнних подій може підказати причину тих чи інших прогалин у керівництві, помилкові неоптимальні рішення будь-якої ланки тощо.
Звісно, що зараз цим займаються лише наднудні люди, бо сьогодні пріоритет – перемогти, всі сили кинуті саме на це.
Але якщо розвивати заголовок, то кожна зі сторін зробила свій внесок у нинішню війну.
Кожен українець, кожен росіянин винен у тому, що війна стала реальністю.
Власне свою відповідальність і вину я відчуваю максимально, бо прожив довге проросійське життя, про що розповідаю детальніше в інших текстах на цьому сайті.
І зараз намагаюсь робити все, щоб забути у цій активності як страшний сон свій шлях сповнений московитськими настроями і бажаннями.
Чи вийде в мене?
Я не думаю про це.
Просто дію заради перемоги, якомога більше роблю для України.
Я відчуваю себе українцем і сьогодні мені цього достатньо, щоби хоча б не кусати лікті і спокійно засинати, бо ще один день дихав і діяв заради свого народу і країни.
У кожного свій власний шлях усвідомлення причетності до цієї війни.
У що перетворилась моя оселя?
В перший день вторгнення 24 лютого 2022 року буквально за 2 години із затишної оселі моя квартира перетворилась в бункер, де всередині відбувся потужний вибух.
Він таки відбувся, але в моїй голові.
Вона настирливо думала, що і як краще зробити, щоб захистити себе в цій ситуації.
Весь той день і наступні декілька днів я пам’ятаю майже похвилинно. Це незабутні враження, хоча і не найприємніші в житті.
Але досвід звичайно корисний.
Мої речі були розкидані всюди, стільки хламу я не очікував побачити.
Стільки непотрібних на випадок війни речей… Все це я прибрав тільки за місяць, а то і більше згодом.
Всі вікна миттєво були обклеєні скотчем, тканинні вироби прибиті на рами цвяхами, а потім ще й заставлені картонними коробками (тепер я знаю, навіщо я їх старанно збирав всі ці роки).
Їжа розкладена по декількох сумках, вода, документи, гроші, ліки, сіль, сірники, ліхтар, ніж…
Три години промайнули як десять хвилин.
Перша перерва.
Комп’ютер вже чомусь на кухні (бо це більш захищена сторона на випадок атаки зі сходу).
Дві великі сумки і рюкзак стоять біля вхідних дверей.
Я одягнений так, ніби виходити через п’ять хвилин.
Сідаю за комп в верхньому одязі і зимовому капелюсі.
Вмикаю. І поринаю в світ останніх новин, забуваючи про те, який армагедон відбувся в моїй оселі.
Так і засинав одягнений, але вже не в спальній кімнаті, а в коридорі на матраці, бо тільки тут є дві стіни на захисті.
Відлуння цього хаосу лунають навіть сьогодні (серпень 2023).
Здається, в той день в мене щось зламалось, я змінив своє ставлення до оточуючого простору, хлам відійшов на другий план. Я його помічаю, але якось інакше.
Я бачу лише те, що мені треба для виживання. В очах і під рукою тільки найнеобхідніше.
Влада бардаку як з’явилась в той день, так і поступово зникла з моєї оселі.
Зайве потрапило в смітник, залишилось найкраще.
Моя квартира стала, як мені здалось в той день, найзахищенішою з усіх існуючих.
Я відчув себе богом оперативного реагування на екстрену ситуацію.
Що змінилось в моєму житті?
Моє життя вперше сколихнула війна в далекому 2014 році. Тоді я працював на новинному сайті і добре пам’ятаю, як 1 березня публікував на ньому жахливу новину про те, що на росії було прийнято або підписано закон, який дозволяє їх військовим перебувати на території України. Хоча прямим текстом не було сказано про вторгнення, але я ще тоді одразу зрозумів, що це початок війни.
Що змінилось в моєму житті? Починаючи з того далекого березневого дня війна для мене стала постійним явищем за замовчуванням. І зміни почали відбуватись одразу, миттєво. І вони продовжуються і зараз. Повний їх перелік скласти вкрай тяжко. Але основні моменті, звісно, видно здалеку.
В 2014 році все відбувалось менш масштабно. Тоді хуйло заперечував свою причетність до воєнних дій і в Криму і на Донбасі і це трохи заспокоювало, бо наче і війна, а наче б і не з рашкою. Тобто швидко стало зрозуміло, що масштаби воєнних дій не будуть великими.
В 2022 році все було інакше, хоча війна по факту йшла вже 8 років.
Але цей ранок звичайно сколихнув моє, здавалось, готове до всього буття.
Зміни відбулись миттєво разом із повідомленнями про початок наступальних дій і перших вибухів в інших містах.
Основні зміни, що помітив за собою:
- Ти ненавидиш до усрачки все російське. Все, що так чи інакше має відношення до росії, тебе нудить. Від цього тхне лайном. Ти іноді маєш з цим стикатись, терпиш, закриваєш носа, але після цього ще більше ненавидиш.
- Ти краще розумієш, як усе працює та як усе впливає на все. Більше уваги приділяється вивченню політичних та соціальних процесів.
2. Все непотрібне для виживання відходить на другий план, деякі речі зовсім викидаються, бо відволікають своєю марністю.
3. Те саме стосується і думок, мислення. Другорядне автоматично вимикається, ти думаєш тільки про те, як тобі вижити в тій чи іншій ситуації, як зробити краще в певних умовах, як діяти. - Всі ці 260 днів я сплю в коридорі на матраці, за двома (трьома) стінами.
- В мене завжди є суттєві запаси води та їжі.
- Я постійно вдосконалюю своє становище виживальника, щось додаю, щось зайве прибираю. Постійно передивляюсь пріоритетність речей.
- Максимально оптимізовані дії на різні випадки.
- Щоденні думки про смерть і те, як вона мене зустріне. З цих фантазій можна написати не одну сотню книг.
Це звичайно не повний перелік, я його дороблю вже, скоріш за все, в окремому матеріалі.
А тут скажу у підсумку: світ за війни навколо карбує контрастними фрагментами все найважливіше. Ти бачиш тільки те, що необхідно тут і зараз. Коли війна, ти думаєш тільки про виживання. Твоє життя і стає власне суцільним виживанням.
Що стосується змін у ширшому розумінні, то тут без окремої статті не обійтись, бо воєнний конфлікт і бажання жити будь-що – це тільки верхівка айсберга.
Як жити далі? Особистий план
Треба будь-що.
Як би важко не було, але маю жити, щоб якнайдовше бути здатним мститись покидькам на окупантах.
Я розумію, що це до кінця життя
Кожен мій день починається з болю і закінчується відчуттям задоволення від того, що твоє життя не має нічого спільного з російським лайном і прожив його на благо України.
Жити далі не просто потрібно, я мушу це робити, тому що в мене є власний план помсти, є власний український шлях, який я готовий пройти до самого кінця.
Радість змінила обличчя
Коли війна, ти прокидаєшся і радієш тому, що живий.
За кілька секунд ти згадуєш, у якому пеклі ти опинився і що світ більше не буде колишнім.
Ще через кілька секунд ти даєш стусан своєму смутку і з посмішкою робиш перші кроки в черговому дні, який наповнюється з самого початку стриманим оптимізмом.
Згодом, за декілька годин цей оптимізм квітне на всю оселю, бо твої дії сповнені бажання жити, вони дихають життям і Україною.
Багато речей, які радували ще рік тому, зараз спричиняють блювотний рефлекс. І це стосується не тільки російського лайна. Перелік тут може бути доволі великий.
Та загалом – радіти тепер набагато простіше. Просто згадуєш, що ти досі живий.
Просто нагадуєш собі про можливість щось зробити заради перемоги і розвитку України.
Просто йдеш вулицею і подумки дякуєш кожному герою, який віддав своє життя за мій спокій і черговий день без вибухів. Дякуєш кожному, хто зараз захищає це “мирне життя” у тилу. І тільки від самого факту подяки вже трохи радісно, бо зайвий раз нагадуєш собі про те, хто ти, де ти, як ти і чому.
І в цій парадигмі мені є від чого радіти, бо радість суттєво змінила обличчя…
Війна – це цинізм вищого ступеня
Залишу просто текст одного з постів у соціальній мережі:
“Крик душі!!! Все більше і більше близьких людей з передової просять про допомогу!!!! Просять з’ясувати, куда ідуть фури з допомогою, ліками, перевязочним матеріалом і захистом від інших країн. Звернення до фондів не працюють – фактично кажуть, що не дуже чимось можуть допомогти при цьому збираючи величезні кошти зі всього світу навіть у крипті!!!!!! Цитата – “На…й фонд “Повернись живим”, який забезпечує тільки “особливих”. Ворог все ближче, а наші люди без захисту з коктейлями молотова тримають оборону.
Довго думав чи цей пост не розцінять як держзраду – судіть, але коли Україна переможе!!!!!”
Цей текст було написано ще у березні 2022 року, а випадків, коли люди користувались гуманітарною допомогою або воєнним станом для грабіжок, погроз, привласнення майна тощо не меншає, вони регулярні і вони будуть завжди. Тому що щурів, як і порядних людей, завжди буде вдосталь, вони всюди і вони серед нас.
Вони чекають нагоди, щоб зрадити, щоб цинічно і з посмішкою на обличчі встромити ніж у спину своєму братові, щоб нажитись на чужому.
Це їх природа, їх суть, їх карма.
Війна – це суцільний цинізм
В першу чергу до людського життя безпосередньо.
Тут воно як розмінна монета. З життям тут мало хто рахується, особливо на верхніх щаблях.
Є завдання, мета, яку поставив головнокомандувач, є офіцери, що командують підрозділами, а є ті, що виконують фінальні накази і йдуть у розмін зі своїм ворогом. Йдуть на вірну смерть. І всі про це знають і все одно йдуть. Йдуть і вмирають. Вмирають і залишаються в наших серцях. Герої…
Немає воєн без втрат. І в цьому її головний цинізм.
Війна це смерть.
Війна – це найгірше, що має людство у своєму арсеналі.
Хто ефективніше вбиває, хто ефективніше виживає, той і перемагає.
Багато хто не готовий і ніколи не дійде до того рівня цинізму, який витріщає на тебе війна.
Вона не питає, чи потягнеш ти.
Просто кидає у прірву з лайном і там ти вже сам вирішуй, вірити своїм очам чи брехати, не помічаючи очевидних речей.
Війна – це криза
Криза – це нові можливості.
Війна – це нові можливості.
Можливості – це шанс щось змінити. В яку сторону, то інше питання.
Але зміни у будь-якому разі відбуваються. Безкомпромісно, безупинно, глобально і в кожному з нас.
Війна це криза влади, це криза суспільства, це фінальна стадія хвороби, яку тіло тої чи іншої країни має позбутись через військовий конфлікт.
Скільки разів ми чули це слово “криза”, скільки ще разів почуємо…
Стрімкі події у світі вимагають зусиль для обробки аналітичної інформації
Люди, що можуть думати і мають фізично таку можливість, шукають ресурси і час для того, щоб розібратись.
Світ стає вимогливим до спостереження, пошуку та фільтрації інформації.
Стрімкість, яку задає ця війна, сягає катастрофічних показників. Навіть досвічені аналітики, політологи, історики не один раз зламали голову з тих даних, що пропонує цей воєнний конфлікт в Україні. Що вже казати про нас, звичайних смертних, які оперують тим, що під рукою і обмеженими знаннями свого здебільш аполітичного життя.
Прогнози регулярно і стабільно не працюють.
Думки постійно розходяться і сходяться, виконуючи зворушливий танок на ротових отворах публічних персон.
Хто здатен обробляти таку кількість інформації і скласти свою власну позицію з безлічі пазлів конфлікту, що сягає вже декількох століть? Не кожен, це точно. Бо ресурсів передусім часу – треба ой як немало. Кажу це з власного досвіду.
Що вже говорити про бажання критично мислити, бути готовим почути гірку правду, змінювати ракурс, дивитись з різних боків, залишившись при цьому неупередженим до емоційних факторів.
Скільки вже сталось і скільки ще станеться, доки світ припине розгойдувати на поламаній гойдалці і можна буде спокійно підбити підсумки і почати нове більш адекватне і зрозуміле життя?
Чи застану особисто я цей період? Є всі передумови, що ні…
Війна забирає сміх
Не хочеться сміятись.
Зовсім.
Це бажання відбило саме у цьому році.
В 2014 я десь рік знаходився в цьому напіврозбитому стані. Зараз же все набагато складніше і потужніше. Сміх як засіб терапії заховався і чекає на більш сприятливі умови свого перебування в моєму оточенні.
За ці перші 260 днів я відверто сміявся разів 3.
Більшість часу я просто спокійний, багато з напруженим, сумним обличчям.
До цього я завжди працював над тим, щоб сяяти навіть за поганих умов. Але зараз якось не радісно. Немає в цьому стані відвертого голосного сміху, я не бачу в яскравій радості себе і потроху відчуваю, як цей морок поглинає мене своїм спокоєм та рівновагою.
Мені не погано, просто сміятись не хочеться.
Війна це бажання відтяла і поки що не хоче повертати…
Війна – це поділ суспільства
“З кожним днем кількість розумних родичів зменшується… І це факт!” – фраза вже не пам’ятаю кого із соціальної мережі.
Конфлікт між Україною і росією давній і давно вже вийшов на новий рівень свого існування. Хоча для більшості це просто військове протистояння.
Поділ суспільства відбувається як у закономірній площині (коли українець ненавидить москаля, лють до свого ворога), так і межах окремої країни (між тими, хто займає різні позиції щодо самого конфлікту і його особливостей).
Щодо мого кола знайомих і спілкування, то тут змалювався характерний візерунок, де всі російськомовні пани та пані поступово зникли з обрію, всі контакти на росії категорично відрізано, всі, хто підтримує росію в будь-якому форматі, для мене ворог, як і я для них.
І цей перелік можна продовжувати довго. Бо кожна із граней конфлікту несе в собі певний вибір, ти маєш щось обирати і в більшості випадків сидіти посередині не вийде.
Ця війна не визнає “середини”. Вона притискає до стіни і вимагає обрати свій шлях.
Багато хто з мого оточення пішли іншою дорогою, аніж я.
Ну і хуй з вами.
Не можу гуляти вночі
Це неподобство мене дуже нервує. Комендантська година закрила доступ до мого нічного життя, коли я міг вийти в магазин чи просто пройтись чорними вулицями. Особливе задоволення весняних і літніх ночей, коли не дуже холодно.
Серед усіх пунктів цієї статті, мабуть, даний виглядає дещо кумедно і недоречно. Але це мій сайт. Що хочу, те і роблю.
Якщо я виокремив цей пункт, значить воно мене турбує.
Не вистачає вкрай. Я нічний кіт. Хочу гуляти вночі… Можливо, мене бісить не стільки відсутність нічних прогулянок, скільки сама заборона, обмеження в діях. Але заради перемоги над хуєсосами з росії я готовий терпіти будь-що.
Звичайне життя під час війни
Якщо вдуматись у цю фразу, то хочеться запитати “а як може бути звичайним життя під час воєнних дій?”
Так, це нонсенс і нічого звичайного тут немає. Війна це жах і розруха, хоча у кожної медалі є і зворотна сторона.
Якщо подивитись більш поверхнево, то звичайне життя змінило свою форму, настрій. Змінилось абсолютно все. Кожна річ, кожна справа, звичка, дорога, місце, подія – до всього торкнулась рука війни. Для мене немає зараз нічого, де би не було війни. І таким чином моя звичайне життя – це і є війна, бо вона всюди, вона дихає в потилицю і ти маєш так жити, в тебе просто немає іншого вибору.
Чи виходить якось відволікатись і хоча б на мить забувати про те, що відбувається в Україні?
Лише на декілька хвилин, до наступної зміни локації чи заняття.
А так, загалом, війна сочиться практично з кожної секунди мого життя.
Війна це порушення кордонів
Біосміття, яке прийшло на нашу землю вбивати і окупувати, порушило кордони, які для мене ніколи не майоріли в свідомості. Я не захоплювався фантазіями на тему, що мене може розлютити. Я знав, що такі речі є, але фактичних думок я свідомо уникав.
Тепер все відбувається у реальному житті. Не треба нічого фантазувати. До тебе вдерлись у хату і нічого більше не залишається, як із люттю в очах нищити ці організми.
Впевнений, що з таким стикались всі, хто захищав свої рідні землі від загарбника.
Порушення сталих законів спокійного життя, знищення кордонів адекватності і нормальності.
Порушення власних кордонів, порушення людських кордонів.
Кожна війна несе з собою цей нескінченний морок.
Порушення особисто моїх кордонів я відчуваю вже довгий час, дев’ятий місяць поспіль.
Якщо вторгнення 2014 року для мене було нетривалим і не таким суттєвим іспитом, то зараз, на дев’ятий місяць війни у 2022 році ці паскуди на сусідах зробили дуже, занадто багато, щоб продовжувати жити своїм звичайним “якдоцього” життям. Кордони порушені настільки, що моє життя сповнене жагою помсти, яка буде особливою. Для кожного росіянина. Обіцяю.
Війна це постійне очікування
Текст з щоденнику:
“Сьогодні (18 травня 2022 року) повітряна тривога тривала 5 годин 24 хвилини.
Звук сирени став рідним настільки, що без нього вже якось незвично: дзвінка і лякаюча тиша.
Але в той самий час усі ці п’ять годин ти постійно пам’ятаєш про те, що загроза десь поруч, вона можлива, вона існує, як і кожен божий день. Але зараз особливо гостро.
Звичайно ти не думаєш постійно про ракету, що прилітає у вікно, але розслаблятися не дає те, що кожну таку сирену прилітає в месенджер мінімум одне повідомлення про те, що “десь там, у такому місті щось вибухнуло”. І ти продовжуєш пам’ятати про загрозу, реальну, сука, загрозу.”
Всі чекають на перемогу України. Я знаю, що навіть деякі росіяни. Мовчки. Бо розуміють, в яке лайно їх керують і скільки десятиліть вони будуть відмиватись від крові і цього бруду.
Я чекаю, коли помре останній на землі москаль.
Чекаю, коли ссана росія розпадеться на десятки незалежних держав.
Чекаю, коли дата в календарі викарбується переможним числом і воно відіб’ється в серці кожного українця незабутнім святом до останнього удару.
Відсутність гарних новин
Незважаючи на весь мій безмежний невичерпний оптимізм (знайомі не дадуть збрехати), я все ж таки не відкидаю реальність і дозволяю їй як мінімум висловитись, а потім вже реагувати.
Так от реальність цих днів така, що гарних новин практично немає.
Так, є перемога у майбутньому, є завзяття в очах наших героїв, воїнів. Є нескінченна темрява на росії. Є радісні ранки, бо живий. Радіти я вмію і причини знаходити для радості навіть у дрібницях.
Але гарних новин немає.
Нас чекає над важке випробування. Україна хоча і перемагає на воєнному фронті, але це лише частина загальної війни.
Все частіше спостерігаю як українці використовують війну як засіб нажитись. Хтось на гуманітарці, хтось відверто краде, хтось приймає суперечливі закони, хтось кайфує за кордоном без жодних думок про рідну землю, хтось призначає зручних людей на відповідальні посади, хтось прикривається фразою “не на часі” і продовжує займатись гидотою у всіх на очах.
Війна зриває маски і гарні новини стають радше спалахом на загальному фоні серйозних проблем в українському суспільстві, аніж чимось нормальним і регулярним.
Крає серце від усього, що спостерігаю, але залишаюсь оптимістом.
Але відсутність гарних новин іноді хапає за комір і тягни у пекло негативних думок.
Війна – це постійні контрасти
Як я писав вже не раз тут, війна – це призма, що змінює абсолютно все життя. Ти не можеш взяти і відкинути її від своїх очей. Вона там у когось до перемоги, у когось на все життя (бо пам’ять не дасть забути).
Все навколо набуває контрастів.
Колір, смак, контекст, звуки – абсолютно все трансформується крізь цю мілітарну призму, контрастує з минулим досвідом, з усім, що ти знав і до чого звик.
Інший бік контрастів – це зустріч з людьми, що не так глибоко пустили в себе війну, деякі індивіди навіть “забули, що вона йде”.
Ти бачиш їх сміх, цивільне завзяття, легкість ходи і спочатку дивуєшся, хоча потім звикаєш. Бо всі ми різні.
Контрасти на війні були завжди і тільки те, що я це відчуваю особисто, робить їх особливими. Я звертаю на це увагу, я живу інакше ніж до війни. Це не можна ігнорувати. Це неможливо відкинути як недопалок, це з тобою, начебто у крові і закарбувалось в генах: нащадки це будуть відчувати за замовчуванням…
Світ більше ніколи не буде колишнім
Цей вислів прозвучав в одному з етерів не пам’ятаю, хто саме це сказав. Але я для себе ці слова приписую собі, бо відповідально заявляю, що світ ніколи вже не повернеться до свого “нормального колишнього” життя.
Всі, хто вважають інакше – інфантильні незрілі, далекі від сучасності люди. І це не погано. Просто рано чи пізно усвідомлення прийде, всі звикнуть до нових умов, а вони намічаються не дуже приємними для широкого загалу.
Змальовувати картину майбутнього світу я тут не буду. Фантазувати щодо цього я можу нескінченно і це марна справа.
Світ змінився і шукати себе в цьому “новому” місці перебування потрібно вже зараз.
Чим раніше це відбудеться, тим простіше буде відхідняк.
Я писав вище, що зміни радикальні і торкаються (торкнуться) кожного на планеті. І вони фізично не можуть бути для когось вибірково.
Нові умови життя диктує не тільки агресія росії щодо України, а й реакція на кожну з окремих подій з боку інших великих держав (в першу чергу тих, що офіційно мають ядерну зброю).
Світ поляризується, влада країн, об’єднань, формувань набувають нових ознак, займають нові позиції на міжнародній арені.
Швидкість, з якою людство мчить у невідоме майбутнє, сягає позакосмічної.
Війни, що відбувається зараз в Україні (і в світі в цілому, в загальному розумінні цього слова), не було за часів, що досконало відомі історії.
Це нова епоха і ми стали свідками цього з одного боку жахливого, з іншого – величного дійства.
Війна це знищення всього хламу
Коли ти дихаєш війною, коли пускаєш її до своєї хати, думок, у сни, вона миттєво видаляє все зайве, залишається тільки найголовніше.
Зникає весь мотлох і з голови, і з оточуючого простору.
Ти не бачиш нічого, що тобі не знадобиться для виживання.
Ти хапаєш лише те, що тобі потрібно у цю мить.
І мова не тільки про фізичне, а й про думки, переживання, слова, дії.
Ніхто не буде сперечатись, що в житті кожного є хламіття.
У когось менше, у когось більше. Хтось його оберігає, хтось все життя воює з ним, знищуючи, а хтось вечорами розмовляє з ним, ба більше ні з ким поділитись горем.
Війна робить так, що весь хлам вивітрюється за мить одного помаху вій.
Головне виходить на перший план і ти чітко бачиш, що тобі потрібно зараз, а що – ні.
24 лютого 2022 року я усвідомив, що навколо мене в моїй оселі величезна купа різного хламу.
Як же багато непотрібних речей. Думок. Людей?
Життя. Смерть. Любов. Ненависть. Світло. Темрява. Добро. Зло
Ці слова лунають в моїй голові чи не щодня. Вони відблискують в людях на вулиці, в природі, де буваю не так часто останнім часом, у всьому, що усвідомлюю і на що звертаю увагу.
Все впливає на все.
Війна вийняла зайве, залишились найголовніші слова, що як маяки сяють навіть в найтемніші дні. Мені, як письменнику, важливо формувати бачення цих понять. І останній рік я спостерігаю за суттєвими деформаціями своєї парадигми. Відчуття відформатованої флешки, наново встановленої Windows, чистої після купання дитини.
Життя торкає тебе щосекунди чим завгодно. Особливо почуваю себе живим, коли щось болить і коли пишу. Життя плине, йде, біжить, наповнюється, порожніє, зникає, володіє, існує, повертається…
Смерть я так не відчував навіть за найтемніших часів минулого. Вона як і життя – усюди. Нагадує, щоб не розслаблявся і діяв, поки живий.
Любов межує з ненавистю. Дві сторони однієї медалі. Дуальність б’є боляче і тільки з роками розумієш, що інакше не могло статись.
Сьогоднішня війна України та росії – це битва добра і зла. Для багатьох ці категорії поверхнево байдужі, та я бачу, наскільки велика різниця і в наших воїнах і в наших людях.
Ніякі ми не брати і ніколи ними не будемо. Ми настільки різні, що я досі не усвідомлюю, як не помічав цього.
Хтось скаже – що все відносно, і я погоджусь.
Але в цьому випадку я не можу вийняти з грудей цей палаючий потік жаги до справедливої кари, не можу не займати єдину вірну позицію для себе в даних умовах.
Десь я обов’язково розповім про свій шлях до України, але зараз…
Все впливає на все
Це працює у будь-якій точці Всесвіту. Справа коли доходить до війни, то найменша деталь впливає на кінцевий результат. Сюди додаємо загальну провину початку війни, про що писав вище десь.
Кожна подія, рух, думка, слово, крок стає історією і формує наступну мить.
Вона буде саме такою, як змалює кожен із нас своїм життям.
Всесвіт складається з молекул.
Як і людина.
Як і війна. Це організм, який живе за рахунок жаги вбивати, володіти, впливати.
Найменший зойк наймолодшого мобілізованого з росії зробить свою справу у загальній перемозі України.
Хтось віддаляє цей день капітуляції московитів, хтось наближає і платить за це своїм життям, здоров’ям.
Все впливає на все і це одна з моїх найулюбленіших тем, бо запрошує цілий Всесвіт до дискусії.
Цим текстом я відчуваю свій вплив. Перш за все на себе. Якщо хтось прочитає – вплину на нього, і цей шлях, яким би довгим чи коротким не був, вже самодостатній, бо вплив починається в процесі написання, а не коли я побачу плоди своєї праці. Ці рядки навіть без публікації живуть самостійним життям у моїх краще сформованих думках і поглядах. Що вже казати, якщо моя думка стане надбанням широкого кола читачів? Буду тільки радий такому перебігу.
Війна – це до кінця життя
Принаймні на сьогодні я відчуваю саме так. Я фізично не бачу дня, коли я зможу забути те, що сталось зі мною. Ця трансформація, зміна парадигми настільки радикальна і хвилююча, що я не бачу себе в іншій ролі.
Я – воїн і збираюсь воювати до останнього подиху
Методи моєї боротьби поки що інфантильно-незрілого кольору, але я нікуди не поспішаю.
Маю час і бажання вивчати себе, вдосконалювати свої навички, розуміти, рухатись швидко і водночас впевнено, до мети, яка обов’язково втілиться у конкретний план дій через своє фізичне існування у моїх думках.
Війна України і росії триває. Я впевнений, що перемога за нами. Тисячі героїв віддали своє життя заради неї, то чому я маю діяти інакше?
Моя зброя на сьогодні – це моє слово.
Хоча не виключаю свого відверто воєнного шляху.
І станом на серпень 2023 я максимально наблизився до цього перехрестя.
Так чи інакше, занадто багато зроблено речей, що не можуть бути залишені просто так.
Біомусор на москалях буде розплачуватись за свої злочини роками, поколіннями. А я не бачу себе у стані, коли зможу пробачити цим потворам.
Сьогодні я не бачу жодного сценарію, за яким я перестану з огидою дивитись у сторону росії і її недолугих жителів.
Катастрофічна швидкість змін
Людство не готово до такого темпу.
Воно не було готово, коли з’явився інтернет, почалась масова діджиталізація всього навкруги, воно не готово тим паче зараз опрацьовувати таку величезну кількість інформації.
Більшість з нас просто ковтає готові вислови, шукають себе в думках інших. Часу на аналіз вхідних даних катастрофічно не вистачає.
Еволюційний завиток настільки крутий, що наслідки перевантаження вже не за горами. Що саме і як, не буду прогнозувати, бо фантазувати можна на цю тему багато, але те, що людство фізично не готове до тих подій, що зараз відбуваються – це факт.
Адаптація буде, природа знайде вихід.
Людина зможе все пропустити крізь себе.
І якщо вона не розчиниться в ядерному попелі, то ті, хто виживе, стануть свідками нової ери людства.
Звичайно, що це буде статок найсильніших, найспритніших, найхитріших, одним словом – кращих з кращих.
Сни про війну
Наприклад, сьогодні мені наснилось таке:
Мій район перетворився у футуристичне місто, якусь конгломерацію, де живуть військові.
В декількох кілометрах – море (хоча насправді до моря 500 кілометрів).
На вечірній прогулянці над нами пролітає щось, дуже велике. Спочатку розкидає багато теплових пасток, а за мить ще більше яскравих снарядів, до летять на все місто.
Через кілька секунд вуха закладає від гучних вибухів, які лунають всюди. Сотні, тисячі гучних вибухів навколо.
Після цієї атаки містом почали їздити трамваї на половину занурені під землю.
З боку моря побігло багато тюленів, вони змішались з населенням.
І подібні стрічки я бачу доволі часто.
Різні варіації на тему вибухів, атак, воєнних дій, смерті, народження – все це готує мій мозок у нашинкований фантазією салат і регулярно годує.
Для мене такі сни це норма. Це практично не впливає на мій стан, я прокидаюсь і продовжую жити. Після описаного сну я почуваю себе пречудово. Та й взагалі не пам’ятаю, щоб якийсь воєнний сон мене якось засмутив чи вніс корективи у настрій.
Але те, що до війни мені такого не снилось – це факт. Війна впливає на все, в тому числі і на відпочинок вночі.
Війна всюди
Прокралась, просочилась, проникла всюди. Як вода, повітря – захопила весь простір.
Куди не сунься – війна в кожному кутку, навіть в найпотаємнішому.
Вона вносить не тільки корективи, а й залишається.
В моєму випадку – назавжди.
Сплю я не так, як раніше. Поки що в коридорі, на матраці, за трьома стінами.
Бачу сни з воєнними діями.
Готую їжу, думаючи про те, як там наші воїни на фронті, що їдять. Зробив собі запаси їжі на пару років.
Відпочинок постійно супроводжується сиренами. Вони як будильник, що нагадує тобі про те, в якій реальності ти живеш, на випадок, якщо ти якось примудрився забути.
Дивлюсь в очі перехожих і бачу там війну. Бачу поранені душі вимушено переміщених осіб, бачу страждання і біль втрат близьких і знайомих.
Війна не питає дозволу і забилась у кожний куточок мого життя. І так вчинила з кожним українцем.
Згадайте будь-яке слово, явище, подію, емоцію, почуття – і подумки допишіть туди слово “війна”.
Ці радикальні зміни ще тільки почали усвідомлюватись мною і з часом буде все більш зрозуміло.
А поки що я спокійно приймаю війну в своєму житті, бо інакше не можу.
Якщо життя пропонує мені пройти цей іспит таким чином, я маю прийняти виклик і якось з цим існувати, жити, насолоджуватись і творити.
Висновки
Цим текстом я не ставив за мету якось гарно написати про війну.
Я нотував свої думки і спостереження, та й тільки. Трохи підправив текст у серпні 2023, але 99% залишилось із початкового варіанту.
В березні 2022 року це був зовсім інший текст, 8 місяців потому він настільки еволюціонував, що не впізнав сам себе.
Я жив з деякими думками не один день. І продовжую їх носити, щоб переконуватись в тому, що казав, коригувати, доповнювати, у дечому змінювати своє ставлення.
Тут тільки невелика частина всього, що можу і хотів би розповісти.
Це більше схоже на зміст, тизер, превью.
Найцікавіше буде далі, коли окремі теми я почну розкривати і давати волю слову на повну.
Найцікавіше, як я бачу, стане в моїх творах про війну, бо такі обов’язково будуть. Ці переживання не можуть безслідно для письменника минути.
Чим більше я пишу про війну, тим більше усвідомлюю, яка ж це безодня, як багато можна писати про це і так ніколи навіть не наблизитись до дна чи краю.
Війна може вбивати не тільки фізично, але і час таким чином.
Дякую кожному, хто опинився на цій сторінці. Випадково чи ні. Маю надію, що мої слова для когось були цікавою знахідкою або просто приємним читанням.
Слава Україні!
ⓒ Володимир Загнибіда
