Черговий день без енергії і звязку. Черговий день, коли я не маю змоги опублікувати на сайті матеріали, які планував. Але мій письменницький марафон продовжується.
П’ятий день поспіль я приділяю мінімум одну годину на те, щоб писати художній текст. Детальніше про цей челендж читайте в окремій статті.
Щодо мого челенджу, в якому я публікував щодня щось на сайт – це тривало 44 дні. На 45-й день я не мав змоги публікувати через відсутність світла і інтернету.
16 грудня – аналогічна ситуація. 17…
П’ятий день був непростий. Складнощі підійшли одна за одною. Моя спина нагадала про себе сильним болем, який мене фактично прикував до ліжка.
Пересуватись, рухатись я міг дуже повільно і постійно відчуваючи гострий біль. Знеболювальні, мазі не дуже допомагають, коли справа стосується хребта.
Але я все-таки продовжив творити.
Лежачи, я облаштував спочатку собі робоче місце на матраці в коридорі, де і сплю заразом. Коли вимкнули світло, я продовжив писати і працювати, але тепер вже в повній темряві, маючи у розпорядженні тільки клавіатуру, мишу та телефон.
Процес мого художнього написання у п’ятий день я зафіксував на фотокамеру, яка знімала кожні 15 секунд цей процес. Це найбільш економний варіант фіксації, бо відеозйомка забирає надто багато заряду акумулятора камери.
Я намагався зробити все добре, але біль у спині не дозволив мені прослідкувати, що фокус збився і тому екран телефону розмитий, нічого не видно, що саме я писав. Але я додам декілька скринів, щоб було трохи зрозуміліше.
Перші хвилин 15-20 пройшли більш-менш нормально. Я лежав і потроху наосліп набирав текст свого художнього твору. Потім прийшов кіт Масло і почав влаштовуватись на грудях.
Спочатку не дуже заважав, але потім просто ліг на праву руку і так пролежав до самого кінця моєї письменницької години.
Він затулив собою екран телефону, тому я вже потім побачив, трохи змінивши позу, що він затискав окремі клавіші і видалив частину тексту.
Кінець цієї години п’ятого дня я писав лівою рукою за допомогою екранної клавіатури.
Так я заснув до моменту, коли не дали світло на деякий час. Але моя низька мобільність не дозволила оперативно зробити публікації, відео в той же день. Навіть зараз я цей текст знову пишу в черговий блекаут.
Сьогодні краще себе почуваю, можу вільніше рухатись, процес свого написання я зроблю вже більш якісним і шостий день може бути не такий розмитий.
Відео п’ятого дня я зробив теж на годину, кожний кадр на 15 секунд, як це і було в процесі зйомки. Музику вже наклав при монтуванні фінального ролика.
Хочеться прокинутись від цього страшного сну і ніби нічого і не сталось… Мріяти не шкідливо, коли це не заважає діяльності. Замість цього скиглення більш яскраве бажання діяти перемагає міркування щодо можливих паралельних всесвітів.
Зараз я виживаю і думаю, як зробити краще як мінімум своє життя. Цей пошук постійно тримає у тонусі. Сфери. що постраждали він війни і радикальних змін парадигми, в мене абсолютно всі. Адаптація йде повним ходом і кожного дня додається щось нове.
Бажання писати постійно зростає і кількісно і якісно. Труха, мотлох, сміття, непотрібне відвалюється автоматично, як грязюка з автівки на високій швидкості.
Чую як дзвінко лунає вітер у вухах від цього захоплюючого польоту.
Куди летимо?
Як завжди – в невідомість наступної миті.
Ці сеанси тиші (блекаути) окрім відвертих незручностей тримають в тонусі і постійно нагадують про місію, про те, хто я такий, чому, куди, навіщо, як і скільки.
Поки хтось гарячкує, шукаючи де б отримати такий “необхідний” інтернет, я облаштовую нове більше зручне робоче місце і продовжую писати, планувати своє життя на найближчі дні, уважно розміщуючи пріорітети.
Я насолоджуюсь цими вимушеними зупинками, я вбачаю в них не тільки збільшення гніву до москальскої сволоти, але і розв’язання тих питань, що залишаються осторонь у рядових буднях.
Сьогодні я знову неймовірно щасливий, що я письменник. Що моє ремесло не страждає за відсутності світла, що я маю змогу вільно висловлюватись як мінімум своєму телефону, що слухняно відображає мої дивакуваті думки.
Сьогодні день якийсь особливий. Не схожий на інші. Можливо, це пов’язано з моїм рухом і тим, як я не помічаю швидкості на спідометрі. Я відчуваю цей шлях і пейзаж, який постійно змінюється, але немає страху, побоювань, що ця дорога веде не туди або ще гірше – в нікуди.
Туди.
Навіть якщо і в нікуди.
/16-12-2022 12:46/
