Я останнім часом не приділяв багато уваги словесним роздумам і коротко писав у постах щодо відео (Мій Письменницький Марафон).
Писати є про що, та я зволікаю. Займаюсь іншими справами. Але сьогодні стався той день… Важкий.
Таке буває, коли на тебе кидається якесь явище, подія, слова, люди, будь-що. І ти стоїш, кліпаєш очима і намагаєшся дати всьому цьому назву, розкласти по полицях, зрозуміти, що відбулось і чому.
Такий день стався сьогодні.
Кожен раз, коли мене зриває з колії, я уважно спостерігаю за падінням. Кожен раз це відбувається одночасно за одним сценарієм і неповторно.
Спільність полягає у тому, що я той самий, який був і тридцять років тому.
Я не змінився, як і всі інші люди.
Так, я досвіченіший, я більше знаю, ніж раніше, але загалом людина залишається сталою все своє життя.
Спільне у цих падіннях те, що мої так звані слабкі місця зі мною до кінця днів. Я не можу змінити минулого, повернути людей, сказати наново слова або про щось промовчати, зробити щось інакше. Як і кожна людина я маю те, що маю.
Кожна ключова подія у житті сповнена певним центральним явищем. Я звик давати йому назву. Одне слово. Дуже просто і лаконічно.
Сьогодні це слово – самотність.
П’ятий раз я подивився серіал “Пуститися берега”. Згодом я опублікую огляд на нього, а поки що складаю цей емоційний текст.
Самотність і приреченість, яку втілює головний герой, я примірив на себе. І неочікувано вони мені пасують.
Я відчув наново всі свої падіння, починаючи з дитинства і закінчуючи сьогоденням.
Неспроможність щось зробити, неможливість впливати на результат.
Відсутність альтернатив. Відсутність допомоги.
Відсутність спілкування і підтримки.
Відсутність довіри зі сторони рідних і близьких.
Це було і не один раз. І навіть не два. Багато.
Як і Гайзенберґ, я неодноразово вмирав в тотальній самотності.
Сьогодні я навіть намагався порахувати, скільки саме. І не зміг, тому що це було занадто часто.
Але ця математика не має значення.
Як і те, що я все це вкотре переживаю без свідків.
Як письменник, мені гріх жалітись на емоційність і коливання життя. Я приймаю все, що відбувається.
Я навіть не знаю, навіщо я цей текст написав. Тому що можу, тому що саме для цього я створив цей сайт, щоб хоча б з кимось вести бесіду.
Таку бесіду, де тебе вислухають, кожне твоє слово, де тебе не будуть перебивати, повчати чи намагатись переконати.
Сьогодні трохи ниє голова.
Сьогодні я вкотре вмираю разом із Волтером Вайтом.
Сьогодні я вкотре народжуюсь.
Сьогодні починалось як і вчора без абияких незвичних явищ, але закінчується несподівано навіть для мене.
Сьогодні я переживаю свій власний серіал, відправляюсь у черговий екскурс своїм життям і так само маю несподіваний, драматичний фінал.
Я вкотре намагаюсь знайти цей вихід серед сотень дверей.
Кожна з них – вихід.
Кожна з них – слово.
Кожна з них – людина.
Сьогодні це слово – самотність.
Сьогодні ця людина – я.
Сьогодні цей вихід – писати.
Я пишу.
Я самотність.
Я вихід.
/28-12-2022/
p.s. 100-й запис на сайті
