Війна в моїй країні продовжується і сьогодні вже 269-й день.
Я продовжую спати в коридорі, я продовжую кожен день писати, міркувати, мріяти про закінчення цього пекла.
З приходом зими ситуація ускладнюється. Людина дуже тендітна і вразлива до середовища перебування, тому постійно піклується про те, щоб її було комфортно.
Багато хто вже звик до обмежень під час війни і готові мати певні незручності. Наприклад, я.
А є і такі, що за жодної можливості будуть чинити галас, що їх комфорт страждає і вони так не можуть.
Я радію кожного ранку, що виспався і що живий. Радію, що маю змогу продовжувати писати і працювати над тими речами, що мені подобаються, радію своїм котам і ранковим прогулянкам на свіжому повітрі.
В сьогоднішньому блозі я розкажу про деякі спостереження навколо мене. Чергові воєнні замітки.
Вимкнення світла
Це стало новою реальністю для більшості населення України. Таке звичайне і таке необхідне – світло, електроенергія.
До цього революційного винаходу людства настільки звикли, що коли світло зникає, то це одразу стає причиною для нервування, згаданий вище комфорт сильно порушується.
Мою оселю вимикають регулярно з самого початку осені, коли були найперші влучання по енергетичним об’єктам. Тоді наше місто стало однією із перших цілей для ракет агресора. Я звик до цього і просто починаю займатись тим, де електрика не потрібна: йду на вулицю прогулятись, до магазину зробити закупівлю, виїжджаю на велотренування, займаюсь домашніми справами, читаю, відпочиваю лежачи або ж беру до рук телефон і продовжую працювати саме в ньому.
Я підготувався до вимкнення світла і закупив необхідне обладнання, щоб мати змогу писати на телефоні текст за допомогою клавіатури для персонального комп’ютера. Про це якось напишу окремо.
Загалом, вимкнення світла для мене вже не проблема і я до цього ставлюсь спокійно. Для мене це більше виклик до адаптації аніж суттєва причина для нервування або ж невдоволення.
Життя продовжується навіть без електрики. Людина може легко прожити без електрики.
Звичайно, що не всі навколо такі адаптовані як я. У місцевих чатах регулярно з’являються гнівні коментарі про те, що “ці екстрені вимкнення світла вже дістали”, “як далі жити”, “ой що ж мені робити в мене дитина дайте світло” тощо. Галасу дуже багато. Хочеться зрозуміти цих людей, але не можу.
Світло вимикається по всій країні, страждають абсолютно всі споживачі Україні. Масовані ракетні удари завдали великої шкоди і продовжують руйнувати наше життя.
Мобільний зв’язок та інтернет
На електриці працює майже все. Тому проблеми з інтернетом і мобільним зв’язком – це логічне продовження аварійних відключень світла. До цього я також готовий. Я готовий до ситуації, коли не маю зв’язку. В мене є телефон, акумулятори, достатньо обладнання, щоб працювати на телефоні, писати тексти туди. На крайній випадок завжди є класичні інструменти письменника – це бумага та олівець (ручка). Цього добра в мене дуже багато під рукою.
Ну посиджу без мережі декілька годин (це відбувалось вже не один раз цього року), нічого страшного. Я готовий так прожити і тиждень, і місяць…
Наприклад, зараз я набираю текст через клавіатуру на телефон, бо інтернет зник разом зі світлом (на фото українська версія цього тексту, що була знята на фотокамеру).
А фото нижче – це документ на комп’ютері, який не хоче зберігатись, бо немає інтернету (це за декілька хвилин до того, як вимкнули і світло).
І що тепер? А нічого. Я можу працювати, я можу писати – цього достатньо, щоб дякувати життю і радіти цьому дню.
Я готовий терпіти що завгодно аби не з москалями. Що завгодно аби не мати нічого спільного з росією і її недорозвиненими жителями.
Вода
Разом з електрикою вимикається і вода, бо все залежить від електронасосів. Без води в моєму місті постійно сидить один або декілька районів. І не тільки з-за того, що немає світла, а тому що комунальні служби постійно працюють над ремонтом тих ділянок, де сталась аварія. Більшість комунікацій створювались ще за радянських часів, тому ці аварії трапляються майже кожного дня.
Особисто я маю постійно у запасі питної води не менше 60 літрів і для домашніх справ технічної води не менше 100 літрів. Цього поки що вистачало, вода в моєму районі зникає максимум на дві доби.
Тепло
Сьогодні на вулиці +12 ℃ (це приблизно 54 ℉) і наче нічого страшного, що батареї центрального опалення, що проходять у кожну квартиру багатоповерхових будинків, сьогодні холодні. Безпосередньо в моїй квартирі +20 ℃ (це 68℉), я тепло одягнений і майже завжди ношу шарф на шиї та теплі шкарпетки.
Але багатьом людям це не до вподоби, у кожного своє бачення проблеми і навіть зараз, коли немає значних холодів, вже починається невдоволення у місцевих чатах та соціальних мережах. Багато хто не розуміє, що все пов’язане одне з одним.
Тепло – це передусім робота насосів, які працюють на електриці. І якщо світла немає, то і опалення теж не буде, насоси просто не будуть працювати і давати воду на будинки.
Що буде відбуватись, коли прийдуть морози, навіть не можу уявити. Хоча особисто я готуюсь до цього заздалегідь і в мене є декілька цікавих варіантів.
Опалення, тепло це вже суттєвий фактор виживання. Людина дійсно дуже вразлива до низьких температур і може навіть померти від переохолодження. Тому галасу у місцевих чатах вистачає, коли батареї стають холодними. Хоча і морозів ще не було, а невдоволення стабільно зростає з кожним наступним повідомленням про чергове відключення опалення.
Атака на машини
Останніми тижнями почастішали атаки на автівки в нашій області. Повідомлення про те, що розбили скло у салон або просто облили кислотою майже кожен день по декілька раз. Я ці випадки не можу ніяк пояснити, просто констатую факт. Люди шаленіють, а що їх штовхає на це і хто саме ці люди – незрозуміло. Ще три місяці тому такого не було зовсім.
Заходи керівництва
Невдоволення населення звичайно не може залишитись без уваги, тому що є активно налаштовані жителі, які напряму починають звертатись до місцевих органів влади. Остання не має виходу, як відповідати щось. Наприклад, мер одного з обласних центрів, Івано-Франківська, запропонував готуватись до складної зими і шукати собі хатинки у селах, там начебто буде простіше пережити зиму, холоди, відсутність води і електрики у великому місті.
Реакція на таке не примусила себе довго чекати. Люди не просто не готові до такого, вони перш за все чомусь звинувачують посадовці в неадекватності і бездіяльності. Хоча на мою думку,
саме у селі найбільше шансів вижити у випадку, якщо будуть вимикати світло на довгий строк.
Бо там є найголовніше – піч. Тепло – це основа для виживання, а піч у домі – це означає життя. На жаль, не всі це усвідомлюють і починають завчасно вже нервувати і галасувати замість того, щоб шукати варіанти вирішення цього питання у своїх особистих умовах.
Як приклад, наведу текст під постом звернення мера щодо переїзду до села:
“Живемо в селі (щоправда Одеської обл), світла немає інколи майже добу. Маленька дитина в домі, тому доводиться опалювати пічкою майже цілий день, щоб підтримувати тепло, бо вже сьогодні випав перший сніг. Гаряча вода лише в бойлері, але піч рятує,бо на неї можна покласти каструлю з водою і нагріти, не використовуючи газ, який теж між іншим не дешевий. При тому, що наша влада без зайвих вагань, відправляє електроенергію за кордон, яку обіцяла не відправляти, щоб перезимувати нормально власним мешканцям. І ще б ладно якби ці гроші йшли на забезпечення армії, розвиток інфраструктури або хоча б її відновлення, а вони йдуть по кишенях. А ми повинні це терпіти, бо війна, всі, як завжди, намагаються “розуміти”, бо як будеш кричати, що це ненормально, то свої ж нападуть, що “та ж війна на дворі, деякі люди і того не мають”. Ну не мають, і що далі? В деяких країнах люди в картонних коробках живуть, то мені тепер теж переїхати? Чому люди повинні розуміти і відмовляти собі в елементарних потребах, коли хтось в цей час просто набиває власні кишеньки? Нехай не експортують, або експортують менше, як і говорилось, а не нашим хер на патичку, а все за кордон везуть. В нас хліб по 25 грн, а 45 млн тонн пшениці їде в Ефіопію. Про своїх подумати? Нахер треба, треба лиш кишеньки набивати.”
Цей текст комплексний і одразу торкається декількох складних питань сучасного суспільства в Україні. Не буду коментувати взагалі, поки що достатньо того, що я на це звернув увагу і показав іншим. Але ці теми я хотів би обговорити більш детально, чекайте наступних записів у блогу.
Замітки з фронту
Ну добре.
Цивільні в тилу як-не-як, а виживають, хоча вони ще не зрозуміли, що складнощі тільки починаються. А вони вже ниють і дзвонять у всі дзвони, наче кінець світу трапився.
Що ж наші воєнні? Вони молодці і велика їм подяка за незламність і жагу до перемоги. Дякую за кожний день, який маю на те, щоб спокійно робити свою справу.
Наведу частину допису у Facebook одного знайомого, у нього сьогодні день народження. Просто подивіться на ту шалену різницю у радощах людини з тилу і військового в Україні:
“Час від часу я дивуюсь з тієї кількості ненормальних речей, які стали нормою. Наприклад:
Приїжджаючи в нове село, радіти коли знаходиш порожню хату з цілими вікнами/стінами. Якщо є пічка – взагалі клас.
Прокидатись від того, що по тобі бігають миші.
Тижнями не міняти одяг.
Не бачити близьких людей.
Жити там, де вікна завжди заколочені.
Читати про себе статті в відомих світових ЗМІ.
Ненавидіти.”
Стисло. Влучно. Зрозуміло.
Резюме
Багато хто з оточення навіть на 269-й день повномасштабного вторгнення в Україні ще не розуміє, що таке війна, наскільки це страшне явище і наскільки вона безжальна до нашого скиглення щодо комфорту.
Країна сильно потерпає від атак ворога, але не капітулює.
Радію хоча б тому, що живий.
Гріюсь котами і чаєм із бергамотом.
Зігріває кожне моє опубліковане в мережі слово.
Готовий до складнощів, до лютої зими, до випробувань.
Мрію про мирне небо над головою і всією Україною.
І ця мрія обов’язково стане реальністю.
