Важка, але важлива тема, яку неохоче підіймають в широких колах. Про це радше мовчки думати перед сном або не думати зовсім.
До самокритики спроможний не кожен, до адекватної самокритики – одиниці. А коли ця критика самого себе супроводжується болючими знахідками, тут і відбувається найцікавіше. Еволюція.
Все впливає на все.
Кожен з нас, як частина світу – є безпосереднім учасником будь-якого процесу у Всесвіті. Масштаби, сила впливу, стан людини абсолютно не важливий. Навіть мертвий, навіть стертий в попіл впливає на буття. Так було, є і буде завжди.
Фразу “я – причина цієї війни” пролунала в моєму світі не так давно, приблизно на шостий місяць повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Це не було прозріння чи якесь відкриття, це не було несподіванкою для мене.
Я просто розпочав цю бесіду з собою, яку відкладав півроку, чекаючи кращих часів.
Кращі часи не настали, і є вірогідність, що і не настануть.
Тож я сів і признався собі: “я винен у цій війні”.
Відчуття провини мене не руйнувало, не знищило.
Все тому, що я ніколи ні про що не жалкую.
Я сидів, згадував етапи, окремі події свого минулого життя і потроху усвідомлював, відчував, як саме я з українського малюка перетворився на…
Мої власні роздуми про те, як я вів відверто проросійське життя і як я став причиною цього вторгнення, не були чіткими. Я вирощував повноцінний опис свого шляху потроху і кожна з подій лунала так чи інакше російськими нотками.
Я просто визнав цей факт:
я прожив майже все своє свідоме життя – не українцем
Бувають такі теми, питання, які ти носиш в собі деякий час. Можливо, тижнями, роками. І потім раптово на шляху трапляється людина, яка твої слова із голови озвучує. Так трапилось і цього разу.
Мене випередив влучний допис у соціальній мережі, який я привожу тут без змін (зроблено власний переклад з української на англійську). Я побачив перші слова тексту і все інше вже не було важливим. Ця комбінація слів характеризувала те, що я не міг собі сказати відверто в очі. Це особиста історія і з моїм життям має не багато спільного, але основна думка все ж мене зачепила і я вирішив поділитись зі світом цим дописом:
“Я – причина цієї війни. Так-так, саме через мене вона стала можливою. Я постійно про це думаю. Зараз спробую пояснити.
Ще раз наголошую, що це моя особиста сторінка, на якій я викладаю свої особисті думки, з якими ви можете бути не згодні.
Я російськомовний українець. Я мешканець на 95 % російськомовного міста. При тому, що 30 років свого життя з 33-х я прожив у незалежній країні Україні з єдиною державною мовою. Я до 8 класу навчався російською мовою, більшість предметів в ліцеї та університеті теж викладалися російською.
Я дивився російські фільми, читав російську класику та слухав російську музику. При цьому я ніколи не вважав росіян “братським” народом – я ніколи не жив з ними в одній країні (принаймні, у віці, коли я міг щось тямити), ніколи не відвідував цю країну.
Я до 2014 року всі народи світу вважав братськими, бо дружити, товаришувати і навчатися розумним речам треба з усім світом та всіма країнами. Для мене росіяни ніколи не відрізнялись від американців, кенійців чи, скажімо, еквадорців. Всі навколо однакові, думав я.
В моїй родині ми спілкувалися російською, з друзями, на роботі чи в компаніях – теж. При тому у мене не було ніколи проблем з українською – я навіть вигравав шкільні олімпіади, а проводити урочисті заходи мені навіть зручніше було саме українською (особливо офіційні заходи).
Просто всі навколо російською – і я теж.
Так зручніше.
Так просто легше.
Ще коли я отримав паспорт у 2004 році я замислився – а чого це у країні, де офіційною мовою по Конституції є лише українська, паспорт громадянина (найважливіший документ, на хвилинку) заповнений двома мовами? Ще більше я здивувався коли у 2016 році отримав новий паспорт-книжку (загубив старий документ), де так само моє ім’я, прізвище та по-батькові на другій сторінці вказані російською. Дивно, подумав я. Як ще можна говорити про “ущемление”, коли така фігня твориться.
У 2012 році в мене народилась донька і я читав їй книжки та казки. Різними мовами – українською, російською та, навіть, англійською. Та вдома, в побуті, з донькою розмовляв російською. Вона казала на мене “папа”, а не “тато”. Хоча маю зазначити, що коли вона почала читати сама, я купував книжки для неї виключно українською. Тут у мене якийсь ніби принцип прокинувся, проте, на жаль, не до кінця.
В 2014 році в Україні почалась війна.
росія для мене особисто чітко стала ворогом.
Але росія, перш за все, як щось загальне, як держава передусім.
Війна тоді оминула Херсонщину і я став жити як раніше – робота, родина, можливість відпочивати і таке інше.
Війна (дуже неприємна зараз аналогія виникає – адже Україна офіційно називала події 2014 – і до лютого 2022 антитерористичною операцією, а потім операцією об’єднаних сил, а не війною) йшла десь далеко від мене, і я, чесно визнаю, останні років 7 про неї не так часто і думав.
Я читав новини, я так само як і багато моїх друзів просто реготав з російської пропаганди (не підозрюючи про жахливу її загрозу), не піддавав сумніву, що Донбас та Крим то українські землі – але війна йшла осторонь. В театрі, в якому я працював, йшли вистави російською (в тому числі, за моєї участі), я організовував концерти зірок в Херсоні (в тому числі, і російських зірок).
Восени 2020 я вирішив у своїх соціальних мережах перейти на українську. Не знаю, чому саме, але прийняв таке рішення. В побуті все одно продовжував спілкуватися російською. Дивився російських ліберальних блогерів, слухав російську музику, щоправда перестав дивитися російські фільми. Моя донька, приходячи зі школи, часто казала мені, а давай вдома говорити українською? Я погоджувався, та мене вистачало на півгодини максимум.
Так було до 24 лютого 2022 року.
З початком повномасштабної війни я перейшов на українську мову тотально.
Я видалив всю російськомовну музику зі свого телефона, видалив всі підписки на російські ютуб канали.
В Херсоні до самого мого виїзду (це сталося 16 квітня) я розмовляв виключно українською. В усіх громадських місцях, крамницях, транспорті чи чергах.
Здебільшого, коли я починав розмовляти зі своїми знайомими, мої знайомі теж переходили на українську (хоча я нікого про це не просив).
Я виїхав [з Херсону] 16 квітня. Ввечері 17 квітня опинився у Стрийському районі Львівської області. Була можливість там зупинитися, але так як мав ще один варіант, то вирішив спробувати і його. Та 17 квітня ввечері, коли я був за тисячу кілометрів від рідного дому з одним рюкзаком в будинку абсолютно невідомих мені людей, я запам’ятав питання, яке мені поставила господиня того дому (дівчина мого віку, можливо, навіть і молодша за мене) після того, як нас нагодували та показали кімнату, де можна лишитись на ніч: “Що ви думаєте з приводу мови?” А її свекор, поцікавившись становищем у Херсоні сказав: “Вони (росіяни) сюди ніколи не прийдуть. Вони нас бояться більше за все. Бо вони знають, що тут по ним будуть стріляти з кожного вікна.”
Наступного дня, 18 квітня ми відправились в невелике містечко поблизу Івано-Франківська (за 15 км від нього). Тут я знаходжусь і досі. Вже майже півтора місяця. Я зловив себе нещодавно на думці, що ніколи в свідомому житті я не лишав рідний Херсон так надовго. Це прекрасне містечко, де чудові і гостинні люди, де не має на вулицях п’яниць і сварок, а хати у людей кращі ніж в елітних херсонських Мельницях. І всі один з одним чудово спілкуються, вітаються і цікавляться життям одне одного.
Тут не має мовного питання взагалі. Знаєте чому? Бо всі говорять українською.
Одного разу в черзі до військкомату, я підслухав розмову двох місцевих чоловіків: “У мене є робота і родина, мені 50 років, чого я маю кудись йти? Хай донецькі та херсонські йдуть воюють. Це ж вони руський мир кликали”.
Я стояв в п’яти метрах від нього і розумів, що він абсолютно правий. Так, це я кликав руський мир. А коли війна почалась у 2014 році, я навіть до військкомату не пішов. І я для себе поставив нарешті всі крапки над “і” – це я причина війни.
Бо я читав російські книжки, дивився російські фільми, слухав російську музику та розмовляв російською мовою, ходив по вулиці Суворова повз пам’ятник Потьомкіну.
Я можу скільки завгодно кричати зараз, що Херсон – це Україна, та коли я там жив, я для цього нічого не зробив. І не має нічого дивного в тому, що бомблять російськомовні регіони та міста – я дав привід комусь там “за порєбріком” вважати нас своїми землями та одним народом.
Ми багато зараз говоримо про колективну відповідальність росіян в тому, що вони мовчать або підтримують війну. А я зараз хочу визнати свою особисту відповідальність за те, що дав можливість розпочати цю війну.
Сьогодні я видалив російську розкладку з клавіатури телефону. І якщо буду чути від когось фрази “какая разница” або “я знаю українську, но буду говорить на том язікє, на каком хачу” – то я буду тільки підтримувати таких хлопців, як чувак з Франківська, який набив морду вуличному музиканту за пісні російською, або волонтер зі Львову, який відмовився допомагати біженкам із Харкова, що принципово не бажали говорити українською.
Бо за “язіком” йде війна. Слідом за ним йде той самий руський мир.
І я для себе особисто знаю точно і ніщо в мене не викликає зараз більшої впевненості – той “язік” має піти за руським кораблем.
Всюди.
Скрізь по всій Україні.
І тоді я, і всі ми, колишні російськомовні українці – станемо причиною, чому ми виграємо цю війну. Бо коли викинемо з нашої лексики слово “російськомовний” – то зникне остання зачіпка в нісенітній маячні про “братскість” народів. Лишаться лише українці, яких вони бояться більш за все та які готові стріляти по окупантам з кожного вікна.
Слава Україні!
(с) Олександр Мудрий
Причина Кінця
Я умисно не вказував на початку тексту, що ця фраза стосується перш за все українців і росіян, як дві воюючі сторони. Але навіть перебуваючи громадянином іншої держави, можна так чи інакше впливати на хід подій, тому що все пов’язане з усім.
Живучи на іншому кінці Землі, можна так само підтримувати дії агресора чи не засуджувати відверто загарбницькі, терористичні кроки росії, починаючи з 2014 року (а якщо взяти ширше, то з першої Чеченської).
Живучи за тисячі кілометрів, можна бути поруч з українцями і розділяти їх біль і жагу до перемоги. Не обов’язково слати гроші, достатньо відношення, думки.
Людина, не маючи відношення до росії, може бути джерелом агресії, антилюдяних дій, тероризму і тим самим толерувати тому, що зараз відбувається в Україні.
Тобто фраза, що існує у назві тексту, має більш ширше значення, хоча основна думка все ж торкається власних роздумів і саморефлексії за темою.
І кожен, хто опинився на цих рядках, може задати це питання собі: “Скільки війни в мені самому? На що я готовий заради миру (перемоги)?”.
Якщо я – причина цієї війни, то я маю стати причиною її завершення.
Я бачу кінець. Але це не остаточне явище.
Кінець бойових дій і героїчних смертей – це лише початок нового етапу.
І він, на мій погляд, набагато складніший…
