Сьогодні як ніколи, захотілось написати про те, як сплю. Зовсім трохи. І навіть не про сам процес засинання чи безпосередньо сну. А загалом. Настрій.
Як я писав в своїй статті “Що таке Війна”, сплю я вже майже 260 днів в коридорі на матраці. Мені зручно і ніколи я не відчував дискомфорту з цієї локації.
Майже кожного разу, коли засинаю, надворі лунає сирена, повітряна тривога.
Якщо її немає, то я зайвий раз перевіряю телефон, чи є вона зараз. Тому що відсутність загрози бомбування це як свято і сприймається підозріло і з насторогою.
Потвори на москалях дуже полюбляють кошмарити ракетами пізно ввечері і під ранок.
Телефон в мене завжди в авіарежимі, коли сплю. Цей відрізок часу для мене святий. Тож всю війну у 2022 році я вночі проводив більш менш добре, проблем зі сном не було і постійні завивання застосунку, що сповіщає про бомбування, я фізично не чую.
Той факт, що я вже відпочиваю в найзахищенішому місці квартири (не рахуючи ванної кімнати та туалету), для мене вже є достатнім з точки зору безпеки.
Тож, якщо ракета потрапить у будинок, то нехай. Я до цього морально готовий.
Кожен вечір я розумію, що ризик не прокинутись наступним ранком вищий ніж до повномасштабної війни. І це “не прокинусь” воно не лунає, воно просто існує, бо я знаю і розумію, що інакше зараз в мене не вийде. Я просто не хочу інакше.
Кожен ранок це свято. Більше, ніж рік тому.
Кожен день – це можливість зробити краще і більше, ніж вчора.
Тож постійно намагаюсь вдосконалити свої процеси, з найдрібніших побутових, до більш глобальних.
Кожен вечір – це задоволення, що день пройшов добре, завдяки героям, що стоять на смерть. Думаю кожного дня про цих людей, бачу їх подвиги, страждання, радість, життя у соціальних мережах, спілкуюсь з товаришами, що повернулись з фронту, з тими, хто не повернувся…
Сьогоднішній ранок особливий тим, що я про нього просто розповів.
Він став частиною всесвіту через літери, слова, їх зображення на моніторі, через нулі та одиниці.
Ранок який вижив.
Значить в мене є ще один день, щоб…
