– Здоров. Шо ти.
– Каррр.
– Розмовляй по-людськи, розкаркався тут, опудало.
– Сорі, автоматом. Та нічо. Тільки зі смітника на Пентагоні*.
– О, так. Там шось прибиральники вже другий тиждень не вивозять, їж досхочу. Я теж там вчора був, напхався якогось лайна до усрачки, ледве злетів. Думав, там у баку і залишусь.
– Слухай, а шо там каркають усі, мовляв, ти з Анфісою вже не зустрічаєшся.
– Довга історія. У нас все складно, голуб йому до сраки… Не знаю, шо далі робити, але зараз поки сам літаю. Під зиму або зійдемось знову, якщо все владнається, або буду шукати собі нову “зозулю”.
– Ну ти даєш. Я думав, ви з Анфісою на все життя, така чудова пара. Ніби от-от пташенятами залоскочете.
– Та які пташенята, Хелік?! Пір’я мені у рота! Я хочу ще по смітниках полазити, подуріти з братанами на недобудах, побитись з голубами за хліб. Мені це сімейне життя не цікаве. Поки що…
– Ой, Гарік. Так і все життя промине, не відчуєш. Хлоп – і вже сидиш підстаркуватий одинак каркаєш зранку на перехожих, нікому не потрібний окрім котів з підвалу.
– Хеля, не бубни. І так на душі шкребе, а ти ще зі своїми сльозливими повчаннями. Давай краще зганяємо на міське звалище. Мені тут накаркали сусіди, що там шось смачненьке завезли з кондитерської фабрики.
– Та чув я про те. Тільки летіти туди чорт зна скільки, а потім назад по темному чи залишатись ночувати серед бидла тамтешнього. Шось не дуже довподоби ця ідея.
– Так, а шо ще робити? Сидіти оце цілий день тут видивлятись з моря погоди? Хеля, мені один знайомий днями каркав “життя промине, не відчуєш. Хлоп – і вже…”
– Та все, все! Тихенько! Добре! Вмовив, полетіли на це кляте звалище.
– Не бійся, старий. Все буде добре. Сідай на хвіст. Я попереду буду різати проти вітру…
* – реальні п’ять будинків у місті, що створюють собою великий п’ятикутник, схожий на Пентагон; у дворі кілька великих сміттєвих баків.
11-12-2022
ⓒ Володимир Загнибіда
