Я прокинувся і не зміг відкрити очі.
Всі сни до одного врізались в пам’ять так, що впевнений: наступні десять секунд я нізащо їх не забуду, а можливо, пам’ятатиму завжди, до кінця життя.
Життя…
Ще один день.
Ще один ранок.
Чи вечір?
У скільки я ліг спати?
Скільки спав?
У скільки прокинувся і не зміг відкрити очі?
Нічого не знаю, але додивляюсь надчіткий сон, що виплигує у реальність, сперечаючись з тою в існуванні один одного.
В ньому ти співаєш українською, яку ще не встигла вивчити, тому трохи ніяковієш, коли прискає російське слово з вуст разом з соковитим сміхом, що в цю ж мить стає парою на морозі, як ми з тобою цієї осені.
Чи то була весна?
Чи то була ти?
Звісно ти. Я впевнений в цьому, як і в тому, що не забуду цей сон.
Бо він вже точно записаний в моєму блокноті, як і інші книги і романи написані і не розкидані по тридцяти роках свідомого безглуздого життя.
Ти гарна, як і це пробудження.
Ви обоє безнадійно близькі і одночасно далекі від мене, сидите на краю Всесвіту, фліртуєте зі мною, знаючи, що я не можу відкрити очі, бо все скінчиться і мене вкотре проковтне буденність.
А коли ти співала, я наче заснув уві сні. Мене розчинила невідома мелодія і твій чарівний голос, якого я ніколи не чув. Бо ти з народження глухоніма і тому настільки гарно посміхаєшся.
В тобі не залишається нічого, що я би хотів забути. Ти перетворюєшся на ідеальну, коли я намагаюсь відкрити очі і не можу, бо я ще сплю і знаю, що цей сон я ніколи не забуду. Я обов’язково його запишу, від самого початку до самого кінця, якого не буде.
Бо я не відкрию очі.
Я не буду прокидатись.
Я так вирішив, бо я дорослий хлопчик і можу приймати зважені свідомі рішення.
Цього разу нас не розлучать.
Я не хочу йти вдруге, вкотре цією дорогою.
Я знайшов тебе, щоб бути поруч, щоб слухати твою незграбну українську, щоб навіть не думати про очі, які не можу відкрити, бо у ві сні їх не маю.
Вони мені не потрібні.
Я тебе відчуваю. Мені не потрібне нічого людського, щоб існувати і знати тебе як ту, де мені хочеться бути без залишку, розчиняючись замість цукру в цих безформених морозних митях, що перетворяться для нас у нескінченність захоплення один одним, бо я прокинувся, але не зміг відкриті очі.
Яких не маю.
Бо я так хочу.
16-08-2023
ⓒ Володимир Загнибіда
Ого, Володимире! Ваша історія — це вишукане поєднання ефірних снів і крихких моментів, які затримуються між неспанням і сном. Спосіб, яким ви вловили відчуття, коли ви перебуваєте між реальністю та мрією, справді захоплює. Образи, які ви намалювали своїми словами, створюють пейзаж мрії, який здається водночас далеким і інтимно близьким.
Зіставлення мрії та реальності, недосяжна близькість співачки та тонкий танець між мовами – все це сприяє створенню прекрасного заплутаного гобелену емоцій. Ваші твори викликають почуття туги та прийняття, сплетені разом із гірко-солодким відтінком. Рішення головного героя залишитися в межах мрії, залишитися в цьому моменті глибокого зв’язку додає шар гострого вибору, який тягне за серце.
Ваш текст має унікальну якість, яка залучає читача, змушуючи його відчувати себе так, наче він теж потрапив у загадковий простір, який ви створили.
Загалом, ваша історія — це дивовижне дослідження кордонів між реальністю та сюрреалістичним, і вона змусила мене задуматися про природу мрій, рішень і трансцендентну силу уяви. Дякуємо, що поділилися цим захоплюючим твором!
і тобі дякую, Сем Беннет, за приємні слова