“Порятунок ближче, ніж ти думаєш. Вихід завжди є.”
Так звучали останні слова мого брата, перед тим як він пішов із дому.
З того часу минуло не одне літо, ми й досі не бачились жодного разу.
Брат мені регулярно сниться, розповідає анекдоти і смішні історії зі свого життя. Мати ніколи не хотіла, щоб він повертався, бо вони багато сварились.
Навіть з татом вони регулярно влаштовували бійки у подвір’ї. Збігались сусіди з усього району, хто зойкуючи, хто з пивом і смаженим насінням.
Борсались до крові, до пилюки на зубах, до ночі. Особливо цікаво було дивитись взимку, коли обидва тіла зникали в кучугурах снігу, виринаючи десь під вечір, коли вже їсти хочеться і змерз як цуцик.
Брат завжди перемагав, тому мати його боялась і одразу падала на коліна, щоб не витрачати часу на цю возню. А батько до останнього не полишав надію, хоч би разок його задушити, раз і назавжди.
Колись було навіть вночі до нього підкрався, поки той спав, але брат хитрий, встановив розтяжку перед ліжком, бо був навучений боями на Донбасі. Батько ту ніч часто згадував, бо тоді вдруге в житті всрався, коли учбова граната розірвала на шмаття тишу і його плани.
Батько одночасно боявся мого брата, поважав і ненавидів. В нашій сім’ї говорили небагато. Більше діяли. От я і не знав ніколи багато. Спостерігав собі змалечку, дивився, мотав на вус.
Коли я трохи підріс, то думав, що схожий на брата, бо батько теж зі мною бився. Він постійно клав мене на лопатки і щось хрипів на вухо. Я не розумів цю загадкову мову, хоча і багато гуглив, шукав на фрілансі перекладача, все марно. Але батьків поважав, тому завжди сідав їсти разом з усіма.
Мовчки ми спілкувались очима і спеціальними сигналами. В хід йшли не тільки руки, але очі, обличчя, мати навіть ноги підключала, коли підстрибувала, показуючи як їй радісно і хочеться літати як метелик над полем жовтих кульбаб, а потім перетворитись на бджолу і збирати мед спочатку з тих жовтих кульбаб, що їх розсипало усюди, а там із вуст батька, який у відповідь дзижчав гучно джмелем, щоб сусіди теж чули: добре і радісно у нашій оселі, бо всі поїли смачного супчика з кропивою, запили молоком з пахучими пирогами і тепер вдосталь даємо волю своїм емоціям і танцюємо перед тим як батько кинеться спочатку на матір з обіймами, а потім на мене, тренуючи новий захват.
– Шо, знову програв?
– Та… Як у такого бугая можна виграти? – відповів я питанням на перші слова брата, коли той з’явився нізвідки.
– Ти не хочеш.
– Шо не хочу?
– Перемогти.
– Як це не хочу. Хочу! Дуже хочу!
– Мало хочеш або не так, як треба.
– А як треба?
– Так, щоб перемогти.
– Ти просто чекаєш, коли він від тебе відчепиться. Ти не хочеш змусити його волати від болю або кряхтіти під аргументом твого коліна.
– Звідки ти знаєш, як воно?
– Я був як і ти. Чекателем. Ще трохи і все минеться. Ще почекаю і настане краще. Ще один день і життя засяє барвами. Але нічого не змінюється, бо воно барвисте вже зараз і чекати не треба.
– То як мені перемогти, якщо він сильніший за мене?
– То чи тільки сила потрібна для перемоги?
Хоч як я хтів закарбувати цей діалог у пам’яті, та ранок залишив тільки одну останню фразу.
Наступна бійка з батьком була цікавіша. У неї додалась жага перемогти, хоча я розумів, що це практично неможливо. Його рухи, статура, погляд – все віщувало про домінацію і впевненість.
– Бий першим, – нізвідки пролунало братовим голосом.
– Шо ти, гусьок, готовий лизати підлогу? – просичав неголений три тижні сорокалітній шахтар.
– У нього є слабке місце. Ти просто маєш туди вдарити з усієї сили, краще коліном або ліктем.
– Шо ти зириш, клоп. Тобі зара гайки, – сказав батько значно тихіше, знімаючи засмальцований тільник.
До кімнати зайшла мати з чашкою чабрецевого чаю і печивом у роті. Пройшла повз нас, сіла на підвіконня з ногами, затягнула під носа якусь тужливу народну пісню.
– Трохи вище правого коліна. Я його тричі ламав. Рухайся, вислизай з його захватів.
Батько цього разу не поспішав, перевалювався ведмедем з ноги на ногу, відригуючи обід, залитий кухлем пива. Його непоспіх волав про швидку перемогу.
– Думай лише про це місце. Тобі просто треба його дістатись, вдарити щодуху, протиснути, розколупати.
– Малий, ти шось якийсь сьогодні напружений. Чого ти корячися, наче перемогти зібрався?
Я мовчав, бо до рота набігла якась туга, стискаючи її мов у кулак заразом зі всіма нутрощами. Я весь трусився, хоча і почувався добре. Все-таки мамчин обід був смачнющий.
– Чого ви там танцюєте, – відгукнулась ліниво мати з підвіконня, – Давайте краще пісень поспіваємо із сусідами. Диви он Ляля з сином бандуру винесли у двір, вже волають.
Батько нарешті рушив до мене. Я відстрибнув назад. Шукаючи можливість вразити свого ворога, я зосередився на його ногах. Вони як завжди смерділи, але сили їм не займати.
Мене зустріла стіна, потім кут кімнати, а через секунду вже погляд матері, в якому одночасно мерехтіла любов до сина і байдужість. Батько стрибнув до мене. Я хотів пірнути повз нього, але втратив дорогоцінні миті, відволікшись на матір.
Захват був болісним, але не фатальним. Цього разу я не кричав на весь дім. Я чекав вдалого моменту. І він настав.
Вразливе місце знаходилось точнісінько перед моїм носом. Залишалось зібрати всі сили і здивувати цього монстра.
Перемога поміж кряхтіння виринала блискавкою перед очима. Я чітко бачив, як батько ридає від болю, повалений на підлогу.
– Воно, – схвально пролунало братове десь збоку.
Я зібрав усі сили і завдав потужного удару по нозі.
Нічого не змінилось, лишень батько більше не кряхтів.
Я вдарив ще раз. Нічого. Третій, четвертий, п’ятий. Після шостого мій супротивник нарешті закричав і почав рухатись, але не так, як мріялось.
– Ти чого там брикаєшся? Перемогти мене задумав, курва?
З цими словами батько щосили стиснув руки навколо моєї шиї. Шось дзвінко хруснуло, в очах потемніло.
Мати зойкнула, розлила чай, розбила чашку.
Брат сильно потиснув мені руку, допомагаючи підвестись.
“Порятунок ближче, ніж ти думаєш. Вихід завжди є.”
Так казав мій брат, який жодного разу не програв батьку. Він більше мого знає за життя. Я йому вірю.
Чи вартує перемога смерті? З ким тепер битиметься батько? Хто буде наступним президентом?
Буде про що поговорити з братом…
07-09-2023
© Володимир Загнибіда
