"Степан" (швидка фотозамальовка, експромт)

Коли я виїхав за місто, в мене не залишилось думок. Я насолоджувався вітром і свободою. Мій мопед поволі сунув мене назустріч невідомим краям. В цих місцях я був вперше і в захваті. Небо спостерігало за мною разом із невеликим зграями воронів. Я дивився у відповідь на їх домівку і трохи посміхався, тому що життя дарувало мені змогу побути наодинці зі своїм щастям.

Мопеда звали Степан, як мого діда. Степан вже прокотив не одну тисячу кілометрів, але сунув мене впевнено. Його рукоятки газу стерлись вщент і ще пам’ятали долоні мого батька, який пішов торік.

Осінь захоплювала, закохувала в себе. Я зупинився. Сів на узбіччі. Дістав сигарету, затягнувся і повернув на обличчя посмішку. Степан теж посміхався, хоча і не так щиро, як я. Він був задоволений цією запинкою і тим, що в нього є пів години на охолодження, бо менше я зазвичай не відпочиваю у полях.

Тридцять кілометрів від цивілізації.

Люди тут бувають тричі рази на рік: сіють зерно, збирають, орють. І так по колу. Як і моє життя. Робота, дім, Степан, поле…

Чи хочу я щось змінювати?

Так, нову зимову гуму і рукоятки газу для свого залізного товариша.

Все інше мене влаштовує. 

Особливо цей нескінченно п’янкий запах осені.

ⓒ Володимир Загнибіда