Вилізаючи кожного ранку на березу, я втікав від проблем. Миті наодинці з небом були часто замість кави і водних процедур.
Стрибати вниз не хотілось, та падати все одно корисний досвід. Не завжди вдається піднятись, але завжди нагадує, хто ти і де ти.
Береза – мій друг.
Саме той, що уважно слухає і лише дивакувато посміхається, мовчки ковтаючи кожну фразу про незабутні переживання щодо останньої романтичної зустрічі з незнайомкою, яка не полишила шансів бути забутою, здригається разом з гілками, з думками, пориваючись скинути з висоти, приземлити, хоча і не хочу, мені і тут добре, поки ніхто не прокинувся окрім співочого світанку, грайливих прохолодних фарб височини.
З березою я на ти, бо сіяли нас в один рік, бо зростали разом, бо бачили як летить час, не гальмуючи на поворотах.
У нас з нею зв’язок, лізу вище, щоб краще ловити хвилі волі, хоча і мозолі, і справи, і страви, і злива, чебрець і картопля, і грива по вітру гойдається разом із гіллям, гнеться під тиском спогадів поміж дозвілля.
Спилили, поки світом блукав.
Свавілля.
Питаю у пам’яті дозволу зайняти висоту, злітаю на верхівку, зазираю у в очі небокраю, дихаю степовим передмістям, шаную кожне хитання за вітром. Не шпак, та звиваю свою фортецю, вигодовуючи миті незабутньої свободи і жаги обійняти обрій.
Злітають налякані суворим гарчанням сусідки поверхом вище, сідають неподалік, вичікуючи зручний момент повернутись, тихенько пораючи пір’я, виблискувати в променях ностальгії, годуючи тепер вже свого підстаркуватого батька пронизливим виттям нескінченності минулого.
Стрибати вниз не хочеться, тому я вдаю себе за березу.
Може ніхто не побачить різниці та я тут і залишусь?
Миті наодинці з небом замість чайних процедур.
Береза – мій друг.
Я – береза.
Сам собі друг.
Сам собі чай.
П’ю.
© Володимир Загнибіда
08.09.2023
