У росії немає Жодних Шансів на Перемогу

Я вирішив опублікувати у себе в блозі текст, який написав спеціально для сайту svidok.org. Невеличкий огляд (лінк на пост про свідок) я про нього написав днями. Тексти на ньому не доступні широкому загалу, тому я хочу зробити свою публікацію для всіх. Саме для цього я пишу про це так багато на сайті, щоб люди читали, знали, відчували українців, їх думки, переживання, бачили з перших вуст їх справжнє життя без прикрас.

Жодних шансів

Сьогодні, 15 листопада 2022 року, росія завдала найбільшого ракетного удару за весь час повномасштабного вторгнення в Україну. Моє місто залишили або без уваги, або є на відмінно в котрий раз відпрацювала ППО.

Я вже декілька днів як знаю про цей сайт і сьогодні моє бажання написати щось і залишити свій відгук стало занадто великим, щоб зволікати.

Я ще не знаю, про що саме буду писати, просто буду ділитись своїми думками та намагатись емоції упакувати в слова.

А слів, на жаль, не вистачає.

Злість і огида до всього російського сягає таких розмірів, що про них немає сенсу говорити.

Але 2022 рік для мене починався зовсім інакше.

Я маю зізнатись. І люди, що прочитають це, будуть свідками.

Більшу частину свого життя я був проросійським громадянином Україні. 

Я не можу назвати в цей період себе українцем, бо починаючи з мови, закінчуючи роботою – все було проросійським і так чи інакше мало відношення до цієї країни.

Якщо говорити більш конкретно, то моя поміркована позиція вирізнялась повною відсутністю засудження дій рф починаючи з 2014 року.

Мені звичайно не подобалось, що хтось забирає у країни, де я живу, землі, окуповує, вбиває побратимів. Але глобально за ці 8 років воєнний конфлікт став для мене більше фоном, аніж чимось яскравим і необхідним для реакції. Я просто займався своїм життям, продовжуючи навколо себе збирати таких самих поміркованих людей, більшість з яких була “поза політикою”.

Як і для кожного українця, 24 лютого 2022 року все змінилось. 

Світ кожного у нашій країні зазнав вторгнення, як на фізичному, так і на психологічному рівнях. Це не могло пройти без наслідків. Такі події роблять те, про що ми будемо згадувати, думати, говорити, плакати і, можливо, сміятись довгими роками, десятиліттями, поколіннями наперед.

Моя трансформація з проросійського жителя Дніпропетровської області до запеклого націоналіста, українця була поступовою і дещо несподіваною для мене.

Майже нічого не відбувалось перші два місяці після повномасштабного вторгнення. Як і всі, я цілодобово моніторив новини, запасався продуктами і готувався до окупації, бо від лінії фронту живу не так і далеко. Я втратив всі свої джерела доходів, бо всі вони були пов’язані з клієнтами з рф. Виживав накопиченнями і просто чекав, чим все закінчиться. 

Десь з середини літа моє невдоволення почало зростати. Я все частіше почав розмовляти з іншими українською, бо оточення потроху почало переходити на неї. Оскільки я добре знаю мову, то для мене це не було абсолютно проблемою.

До мене почало поступово доходити, що ця війна притискає до стінки з доволі простим запитанням: “Хто. Ти. Є. ?”

І ця відповідь не тільки обов’язкова, а ще й визначає абсолютно все твоє життя, майбутнє.

В один прекрасний день я відверто відповів на це питання.

Було не легко усвідомлювати себе проросійським лайном, але це вже є і мені з цим минулим жити.

Точно не пам’ятаю, що це був за день, але на одного відвертого українця у світі тоді стало більше.

Потроху я почав глибше вивчати українську історію. Відчув цей дух поневолення і постійних утисків, боротьби за свободу і незалежність. Десь під кінець літа я повністю перейшов на українську і заразом зробив ще десь близько 20 різних процедур, які давали зрозуміти, що вороття до москальського життя вже не буде ніколи.

Процес цього перетворення за відчуттями був новим і вельми свіжим за всі мої 38 років життя. Можливо, колись я захочу знайти вірні слова, щоб описати цей період, всі ці стани. А тут хочу дещо в іншу сторону спрямувати свою думку.

Осінь я зустрічав вже щирим націоналістом, який готовий виривати заживо кадики кожному російському лайну, що ступило на нашу землю чинити злочини, вбивати, окупувати і руйнувати.

Потроху я прийшов до того, що моє життя так чи інакше не може бути сповнене чимось, що не пов’язане з Україною. Це ще молоде ствердження і навіть для мене воно звучить нестигло і дещо несміливо. Але мушу визнати, що шлях, яким іду, буде про Україну, за Україну, заради України.

Приблизно півтора роки тому я вирішив, що буду писати, буду письменником. 

Ця заява мерехтіла вогником довгий час і лише зараз засяяла новими фарбами.

Тепер моя дорога більше ніж зрозуміла. Вона чітка, складна і українська. Якщо до цього я писав тільки російською, то зараз про це навіть і мова не йде.

Я починаю вивчати свою рідну мову більш поглиблено, читати українських авторів, та й просто книжки українською. Згодом мій склад буде вдосконалюватись і я буду більш впевнено себе почувати як письменник рідною мовою.

А поки що я продовжую вбивати в собі москаля, розвивати український простір в усіх можливих напрямках, а днями все ж таки вирішив розширити сферу впливу і відкрити вікно в англомовний інтернет. Створив власний сайт, де буду ділитись своїми думками, переживаннями, формуватись як письменник і розповідати про шлях, яким буду далі рухатись. Поки що блог має англійську версію (так я додатково вивчаю іноземну і розповідаю про Україну за кордоном), але згодом з’явиться і українська версія, де повністю зможу показати свої вміння складати букви в слова. Запрошую всіх, хто цікавиться літературою, кіно, фотографією і просто полюбляє читати.

Зараз дуже багато пишу про війну. І це не дивно, тому що залишати без уваги цю тему в мене не виходить. Вона просочилась всюди, і в звичайне життя, і в роботу, і в хоббі. Все зараз тхне війною… І так хочеться, щоб скоріше це скінчилось.

Кожного дня я уявляю по декілька разів, що мої дії, навіть кожна з них, наближає перемогу України. Стає трохи легше і одночасно додає сил, щоб рухатись далі.

Цей запис не виглядає чимось монументальним, написаний нашвидкоруч, я хотів просто поділитись з іншими своїми думками і історією змін.

Я знаю, що російські потвори не прочитають ці рядки, але я мушу це озвучити:

якщо навіть такі як я, в минулому проросійсько налаштовані люди радикально змінили своє ставлення, кардинально змінили своє життя, відмовились від усього, що пов’язане з росією, з огидою дивляться у ваш бік і готові битись насмерть за свою землю – то у вас немає жодних шансів на перемогу.

Ви (росіяни) прийшли рятувати таких як я і обісрались, тонучи тепер в своєму ж лайні і крові.

Ви (росіяни) прийшли в чужий дім, вбиваєте хазяїв цієї хати і дивуєтесь, що вас ненавидять по всьому світі, а українці бажають смерті кожному росіянину, країні і лисому карлику з бункера на недопрезиденті парашії.

Ви (росіяни) навіть і на долю відсотка ще не зрозуміли, з якою за розмірами і силою ненависті українців ви зіткнулись.

Ваша (росіяни) доля – це десятиліттями стояти на колінах перед нами (українцями), вимагаючи пробачення за мільйони понівечених життів, за тисячі вбитих, за сотні згвалтованих і закатованих.

Ваше (росіяни) пекло ще не розверзлося настільки, щоб зрозуміти, що вороття вже немає, кожен з вас буде страждати, благаючи на пощаду.

Ви (росіяни) занадто багато зробили, щоб забути, пробачити, не звертати увагу.