Поміж нас знялася жага до свободи, до волі, до себе, до світла. Доповзли, долетіли, довештались, додзвеніли, додивились у вічі совісті, догомоніли за кавою, допитали за спиною у правосуддя. Ми зелені, бо так вирішило наше око. Всесвіт змовився дати кольору назву, яку ми приймаємо і тичемо, коли бачимо не таке, не схоже на шлях нашого польоту думки не хотіли зупинятись.
Порушуй не порушуй, але закони матеріального світу володіють нами, заштовхують до коридору, де жива черга і першим іде той, хто сильніший, хто гучніше всіх приборкав бабусь, які прийшли ще до світанку на побачення з лікарем.
– Вам де болить?
– Ось тут і тут, а ще тут трохи.
– То вас побили?
– Так, у черзі до вас.
– А ви у відповідь били когось?
– Ні, я спочатку підставляв щоки, але це не спрацювало. Били переважно без коментарів.
– Коментарі тут зайві. Вам потрібен відпочинок.
– Добре.
– Виписую ліки для щік. Вони у вас гарні, як моя онучка.
– А для ноги?
– Якої ноги?
– Тої, шо відірвало.
– У коридорі?
– Ні, на війні.
– Немає ноги – нема проблем. Наступний!
Холодний ранок налякав голі тіла, ті нашукали одяг і полетіли у справах. Свобода так близько, що навіть не віриться в її недосяжність. Трохи оптимізму з ліками і можна навіть опинитись за межами, де ліки з оптимізмом роздають безкоштовно на вулиці, треба тільки довести, що ти зелений, а не чорний, чи не дай боже – синій.
Всі ходять із зав’язаними очима, тож колір живе на вустах, у влучних словах, акцентах і діях. Летиш і гомониш про те, хто ти і як тобі добре живеться, існується, розмножується моя туга по часах, коли мовчки стискали руку, бо знали, що шкода не наш союзник і можна йти пліч-о-пліч у світле майбутнє, якого ніколи не було і не буде, бо існує лише зараз і тут я зупинився, закляк, впав мертвим, вбитий голою правдою, що ніколи не підставляє другу щоку, ніколи не одягається, сяє поза кольором, гуляє поза межами, танцює поза часом, співає поза нас.
08.09.2023
© Володимир Загнибіда
