Моя мрія розвалювалась на безліч частин. Кожна з них не хотіла ні розмовляти, ні навіть промовити хоча б прощальний зойк. Просто зникли, розчавились миттю, розпорошились кількома секундами.
Наче і не було нічого.
Наче і не уявляв, як буду ніжитись у променях твоїх очей, як будуть вони лоскотати мою уяву і обіймати разом із бажанням не зникати кожного ранку.
Біль стискає день, наче намагається вичавити сік з моєї слабкості.
А я не хочу здаватись, бо знаю, куди йду, бо знаю, що за цим перехрестям мене чекає щось цікаве і гідне безсонних ночей, нехай і без твоїх очей.
Там будуть мої нові твори, там не буде сліз і чаю з бергамотом. Там я зустріну нових друзів, а якщо не зустріну, знову вигадаю собі уявних, як я це робив вже сім разів.
Треба лише дожити до наступного дня. Бо цей вже скис. Бо сьогодні моя мрія зрадила з іншим, мовчки пішла, як осінь вулицями війною зітертого з лиця міста.
Там, де мене нема, не мовчать на питання і листи, бо я їх не пишу. Там я лише зазираю у вічі, вимірюю пульс твого бажання змінити тему і знову говорити про осінь.
Їй вже два дні, як і нашій самотності. Ми, як і хотіли, стали батьками. Та я відмовляюсь від цього дитя, воно не моє і взагалі не дихає. Так, я забув його погодувати сльозами і згадками найщасливіших моментів минулих десяти років. Я просто пішов геть.
Ти так само будеш блукати, шукаючи притулок від зграї думок. Вони голодні, нещадні і спочатку здаються невинними. Але потім відмовляються йти додому і залишаються до ранку, їдять без перестану, галдять, дикуни.
– Мам, диви, дядя голий. А чому в нього тіки футболка?
– Не дивись. Він іде туди, де його нема. Там інакше не пускають.
Порожній трамвай з болота в рай цього разу не зупинився і я пішов найдовшою дорогою додому.
02-09-2023
© Володимир Загнибіда
