“Базда”, Володомир Загнибіда (фотоісторія)

Ніколи в житті мої руки так не трусились. 

Вперше я не відчував ні болю, ні страху, ні жалю, нічого, що могло би мене розчарувати чи повернути до земних переживань. Я відчував легкість і трохи щастя. Зовсім трохи. Рівно стільки, скільки потрібно, щоб потихеньку засинати, падаючи до таких солодких мрійливих подорожей нескінченними сновидіннями.

“Який все-таки чудовий укольчик мені поставили. Але якого біса так руки тремтять? Чого ці двоє так витріщились на мене, наче ми не до лікарні їдемо, а у морг чи до військомату?”

Медсестра, молода, соковита, нахилилась ближче до вуха свого колеги і почала ворушити губами, вдаючи передачу надсекретних даних. Він продовжував дивитись на мене, не змінюючи трохи переляканий вираз обличчя, і всмоктував її розповідь.

Я нічого не чув, що вона там шепотіла, бо бруківка і цей міцний, невідомо-п’янкий укольчик щастя.

Я лише міг читати закінчення слів по її молодих звабливих губах. З них лилось здивування, подив і зовсім трохи правди, бо вся інша – була тільки зі мною і Сергієм. тільки ми знали, що сталось сьогодні, кілька годин тому… 

—

Ранок був звичайний, хоча я виспався. 

Черговий вихідний, який я хотів провести на самоті, тому закрив свого собаку у кімнаті, а сам пішов здавати бутилки. Насере так насере. Приберу ввечері.

Назбиралось з півсотні. 

Заважають ходити по хаті.

Два великих пакети ковтнули зграю львівського.

Важко, але за них я зможу взяти собі сніданок: свіженьке живе на розлив.

 

Поки Сашко вантажив мою здобич у ящики, до пункту підповз він, мій майбутній знайомий, моя майбутня пригода.

Через кілька секунд у нас буде конфлікт, а вже через годину ми будемо запивати це непорозуміння перед його гаражем біля жд станції за містом.

Сергію не сподобалось, як я на нього подивився.

Я був щасливий, виспаний і трохи стурбований, що грошей вистачить лише на один літр пива. Це на один ковток черв’яку у шлунку до обіду, а що далі їсти?

– Ти чого витріщився? Проблем шукаєш?

– Я? Ні, я цей. Львівське оно приніс.

– Ти чого такий чистий, голова? У сорочці білій, годинник начепив, туфлі насмальцовані наче на побачення. Ти не заблукав? 

– 8,50, тримай.

– Ого, так ти багатій! Диви на нього, який важний, витріщився на мене, наче я баба гола. Чого палиш, дядя?

Я змушений був опустити очі і йти геть, бо настрій у мого майбутнього товариша був не із кращих для дружного спілкування.

Ледве не забувся забрати гроші за львівське у цьому напруженому діалозі, але Сашко вчасно гукнув мене, коли я вже збирався давити на тапок подалі від цього агресивного створіння.

– Ля який, сіпається туди-сюди. Ти чого такий дьорганий? Нарік чи шо? Ломає без дози? А ну стій, сука, я не договорив з тобою.

Мені не подобався хід його думок і я все-таки надавив на тапок, міркуючи, чи віддавати йому гроші одразу чи все-таки сподіватись на порозуміння і перемир’я?

– Сука, стій сказав!

З цими словами мене розвернула потужна рука вантажника зі стажем і я, наче у танці, підстрибнув навколо своєї вісі, витріщаючись прямо у вічі свого переслідувача:

– Я просто хочу пива! Не треба мене бити!

– Ти чого верещиш як свиня на забої? А ну тихо! – вже спокійніше, але так само впевнено парирував він, штовхаючи мене у живіт, наче і б’ючи, а наче і скеровуючи у подвір’я ближнього будинку.

– Пішли за мною. Не бійся. Покажу тобі щось…

Я слухняно крокував поруч, наче вірний собака, якого видресирував за дві хвилини досвічений пропитий кінолог.

За сім з половиною хвилин ми дістались крайніх будинків, мовчали, Сергій палив другу цигарку поспіль, зігнувся і думав про щось своє.

Я все так само хотів пива, спека не залишала у спокої, у роті шкребе і голодно.

Дивно, але мені не було страшно. Агресія Сергія змінилась спокоєм і розважливим посмоктуванням цигарки. Його впевнені рухи дарували надію на приємне майбутнє.

– Прийшли. Давай сюди гроші.

– Я не…

– Не сси, я тобі дам випити, давай бабки.

Я слухняно простягнув спітнілі чотири двійки.

Наливаючи домашній самогон, Сергій продовжував мовчати, поважно вмостившись напроти свого гаражу, в якому не було жодного транспорту, але всі стіни були завішені плакатами з голими бабами.

– Валерій…

– Сірьога.

Познайомились.

– Тут так спокійно, можна відпочити.

– Замовкни, пий ще.

Пролетіло ще пів години, які вмістили в собі сім стопок на рило і цілком виправлений настрій.

– Слухай, а чого ти такий злий був на прийомці? Я тобі нічого не хотів поганого, а ти он як налетів на мене, як пес скажений.

– Валєрчік. Я тобі так скажу. Поки не залізеш до шкури іншого, не зрозумієш. І все словами не поясниш. Бач, воно б’є ото життя так, шо…

– Може досить? Я вже той. Блювати тягне потроху.

– Нє, Лерчік, не переводь паливо, тримай у собі. Бо пизди дам.

– Знов ти за своє. Я не хочу з тобою битись, давай якось дружити розумітись.

– Давай, пий ще одну.

– Та куди…

– Пий кажу, і я тобі все розповім.

Я послухався. Закусувати біло нічим, тож я глибоко вдихав аромат засмальцованих шпал і свіжого передмістя. Повз нас пролетіла порожня електричка з двома бабцями у передостанньому вагоні.

– Пішли.

Хитаючись, ми завітали до першої колії. Сергій сів на одну і вказав напроти, запрошуючи мене до приземлення.

Сонце сховалось за хмари, але спека продовжувала нищити, так само безжально, як і Сергіїв алкогольний витвір мистецтва. Я намагався вхопити погляд навпроти, відчути його, зрозуміти, але вантажник з досвідом ще більше насупився, схилився поміж ніг, наче збирався ридати, здригнувся кілька раз, проблювався, кашлянув, впав на щебінь між рейок.

– Сергію, ти чого? Мені блювати заборонив, а сам… Я теж хочу, між іншим!

– Не смій! В пику дам!

– Добре-добре! Ти розказуй, казав шось в тебе є цікаве послухати.

Я схилився ближче до нього, але окрім вологого хрипу нічого не почув. Запах шпальної смоли змішався з нищівним спекотним вітром і поніс мене хвилями сп’яніння і духоти поближче до Сергія. 

Повільно скотившись до його вуст, я намагався почути бодай щось з обіцяного, але вантажник лише схрипував, пускаючи бульбашки з риготні серед щебеню.

Так ми лежали удвох і відчували життя.

Я вмостився зручніше, приліг на спину, голову поклав на рейку, зазирнув у хмарну блакить.

Оно полетіли ластівки, зграя моїх гвинтокрилів, прикрив очі. Намагаючись отримати задоволення від моменту, я натужно посміхнувся, шукаючи лівою рукою пораненого алкоголем Сергія.

Намацав немите волосся, осьо щетина, ніс, волога шпала…

Базда! – скрикнув той раптом і кинувся у випадковому напрямку.

Сил вистачило лише підвести голову і знову завалитись на бік.

Чи то влучний самогін, чи то спека, чи то втома від життя, чи все разом не давали нашим тілам відчути рух.

Тому я побіг думками.

Згадав свою молодість, перше кохання, дружина, дитина, армія, друга дитина, друга дружина, війна, третя дитина, третя дружина, аварія, лікарня, цвинтар, лікарня, лікарня, пес Барбос.

“Треба було вигуляти старого, нашо я його закрив? Обсере всю кімнату знову” – пролетіло у думках в унісон скупій сльозі з правого ока.

Сергій ворухнувся другий раз, впевненіше, широко відкрив рота і заволав на всю околицю.

– БАЗДА!

Я не знав, шо то за базда, та й не до того мені було. Я вкотре пірнав у спогади, затримуючи дихання думок, широко відкривши очі пам’яті, змахуючи крилами емоцій, міряючи глибину занурення безсмертними емоційними фразами сварок і непорозумінь, що не хотіли забуватись; топили, хапали, тримали, благали, волали, по колу тягали по дну.

Сергій втретє сіпнувся, але тепер в нього все вийшло. Він стояв у весь зріст і дивився в далечінь.

Я вперше уважно розгледів його міцну згорблену статуру у променях пообіднього сонця, суворе обличчя вантажника, зім’яте побаченням з щебенем і передозуванням міцним напоєм.

За секунду він зник серед гвинтокрильних хвиль, мене куйовдило і несло у невідомому напрямку. Блювати перехотілось.

Та й інше теж перехотілось.

Якась невідома сила схопила розум і тіло в цупкі обійми. Я лежав і намагався спинитись хоча б на чомусь, але марно. 

Алкоголь, втома, спека, не дуже приємні спогади знищили волю і потягли в безодню.

Вперше за все життя я думав про самогубство. Лише на мить я вхопив думку про забуття, яке було настільки близько і таке знайоме.

“Це як сон. Ти засинаєш і все. Просто не прокидаєшся. Йдеш собі іншою дорогою. Невідомою нікому…”

– БАЗДА!!! – заволав вантажник щодуху, зірвавши собі голос, змочений залишками блювоти у роті.

Я прорізав щілину в очах, які вкрай не хотіли спостерігати на собі сонячні промені, гидку реальність і цього волаючого п’янчугу.

Сергій хитався, але несподівано стояв, піднявши руку вздовж колії.

– Шиииииііі! – просвистів він незрозуміле і впав. Замовк. 

Нарешті тиша.

“Дай мені спокій, бовдуре, мені одночасно погано і добре. Таке буває взагалі? А може це настільки погано, що здається добре? Чи не так погано, що трохи і добре, бо випив?”

– Сучі гвинтокрили. Міксером по мозку… – вилаявся я вголос і раптово замовк.

Далечінь обізвалася гудком.

“Щось пхне. Нехай. Ця колія наче не робоча. Он ще з десяток інших. Сюди не піде. Та й хто буде на двох п’яниць їхати? Встигне зупинитись.”

Повернув голову.

“Так, повзе. Десь кілометр-півтора.” Голова почула потилицею легенькі стуки коліс.

Фту-фту.

 

Я знову пірнув у себе. Сергій зник з моєї голови, хоча і борсався, хапався за життя як міг. Я силою виштовхував його, намагаючись не чути цей гомін, булькання і сопіння.

Той пручався, народжуючи на світ кумедні звуки.

– Це гімн моєї реальності – продекламував я голосно і чомусь розплився у посмішці. Чи була вона щасливою, чи нервовою, знають лише ластівки, що ганялись за комахами над нами, і дроти, що розрізали блакить своїми напружено рівними лініями.

Мить заклякла у своїй неперевершеній беззаперечності.

Все зійшлось. 

Як пасьянс. 

Як останній пазл. 

Як перший подих новонародженого. 

Як останній хрип полеглого від ворожої кулі героя.

Фту-фту, фту-фту. Почулось гучніше.

Ще один гудок. Близько.

Сергій оживав на очах, точніше на вухах. Бо я тільки слухав, продовжував лежати, вивчаючи свій невизначений стан і скрегіт побитого життям вантажника поруч.

– Шуі базда! Бре чи! Повзи!

Черговий набір звуків приснули зі Сергія, який незграбно тривожив щебінь навкруги, вдаючи зацікавлену активність.

– Сірьога, а чого тебе так взяло, я не поняв? Ми наче не так багато ляснули, а тебе розвезло в зюзю.

– Зжиии! Взи!

Діалогу не вийшло, але я не засмутився, бо день вже був значно цікавіший, аніж учора.

– Хочаб щось відбувається в моєму нікудишньому житті…

Фту-фту. Фту-фту.

Від чергового гудка голосно злетіла збентежена купка круків з дротів над нами, сповіщаючи про наближення потягу.

“Вантажний… Гружений… Потихеньку лізе, тяжко дихає…” – подумав я, ледь розтуливши очі.

Наді мною висіло тіло вантажника. Вираз його багряного обличчя здався мені стурбованим, тож я відкинув свої романтичні подорожі думками і схопився за реальність.

– Бжи! За суба! – приснуло із Сергія. Тотчас він схопив мене за сорочку і неочікувано прудко підняв, кинувши за колію.

Сорочка порвалась, але тіло привіталось зі щебнем біля рейок. Сам Сергій спіткнувся і знову завалився набік, його тіло розтеклось між рейок і не збиралось слухатись свого хазяїна.

“Він точно до самогону щось додав, як же його крутить,” – промовив я собі під ніс і глянув на потяг праворуч.

Романтичне “Фту-фту” змінилось на тривожне “та-та”, а черговий гудок закликав звернути увагу на цього металевого звіра, що без вагань скорочував дистанцію і не збирався зупинятись.

До розвилки лишилось кілька метрів. Ще секунди три і всі дізнаються, куди саме попливе цей поважний вантажний.

Три, два, один.

“Наш.”

Суворе зелене обличчя без емоцій наближалось до нашого пікніка. Та-та, та-та. Свист замість гудка, якийсь чоловік визирнув з вікна потяга і щось кричав, безстрашно змагаючись з черговим гудком у гучності і переконливості.

Десь у цю мить всім присутнім стало зрозуміло, що лихо неминуче, але його масштаби залишались загадкою до останньої секунди.

Сергій хотів жити. Про це красномовно свідчили його рухи.

Якби мене попрохали пояснити, що таке життя, я би надав цей епізод у якості яскравого приклада. Нічого не треба говорити, просто спостерігати, як понівечене алкоголем і скоріш за все наркотиками тіло змагалось з гравітацією і металевим звіром за існування.

“Це не смерть уві сні. Це щось інше, цікавіше, бентежніше…”

Я рвонувся до нього, хоча і сумнівався у своїх силах. Байки про миттєву тверезість у критичних ситуаціях зараз були недоречні. Мене хитало у боки, але я був набагато жвавіший за свого колегу.

– Сєрий! Сюди! Давай! – заволав я, стоячи вже навколішки на чотирьох.

Мій відчайдушний крик проковтнув ще один звитяжний гудок.

Сергій з останніх сил рвонув до мене, але знову впав, тепер на спину, смачно вдарившись об рейку головою.

– Гааассссс – виплигнуло з його рота.

– Я! – чогось полетіло з мене у відповідь одночасно зі стрімким стрибком до вантажника на допомогу.

Зелений метал продовжував пхнути. Та-та вже не чулось, його змінив тривалий гудок, який залив все навкруги своїм соком.

Ми до останнього барахтались у цій мелодії, поки не відчули на собі беззаперечний дотик.

За мить до поцілунку з металевим я схопив вантажника за пильні чоботи і щосили потягнув на себе.

Обидві кисті стрибнули між рейок до Сергія, а той мені подарував свої ступні в чоботах, притрушених пилом і нашою свіжою кров’ю.

Після цього я пам’ятаю небагато.

Крик. Дзвін у вухах, поштовх, груди стягнуло від рвучкого подиху, видох, вдих. 

Знову щирий крик в усю горлянку. 

Червоний щебінь.

Сергій мовчав і не ворушився.

Та-та, та-та.

Гудок. Чоловік в кабіні зеленого схопився за голову.

Ще один мій крик. Який я не чув, бо зник голос від попереднього.

Сергій раптом підвівся. Ми зустрілись поглядами.

Його обличчя як і раніше не сяяло щастям.

Та-та. Та-та.

Між нами ще дихали життям наші відрізані кінцівки у дивному полум’яно червоному мовчанні.

“Тепер ми брати по крові.”

Сергій дочекався вдалого моменту і рушив до мене між коліс.

Та-та. Та-та.

Розірвана сорочка. Крик. За хвилину обидві мої руки були перетягнуті міцним бандажем вище ліктя.

Та-та. Та-та.

Закривавлений годинник пірнув до кишені моїх штанів.

– Валєрчік. Всьо…

На цьому спогади обриваються швидкою і цією парочкою, що шепоче щось, не соромлячись мого допитливого погляду.

“Як же трясуться мої руки на цій бруківці… Хоч би поклали їх в якийсь контейнер чи пакет. Лежать прямісінько на полиці напроти мене і рахують нерівності на жорстких ресорах газельки. Що Сергій? Живий? Не знаю. Але, трясця, він так і не розповів мені свою історію. А мені дійсно цікаво… Цікаво, що вони мені вкололи? Навіть без рук мені так добре і спокійно на серці. Не буду більше пити. І зачиняти Барбоса у кімнаті. Треба було взяти його з собою. Вони б із Сергієм подружились, це точно.”

 

05-08-2023

© Володимир Загнибіда

 

Аудіоверсія оповідання “Базда”

Інші фотоісторії шукайте у відповідному розділі цього сайту.