Лише під кінець дня згадав, що мені треба ж щось сьогодні написати, бо марафон. І якщо ще два місяці тому я міг би забити остаточно, то зараз так не працює. Зараз я згадую, що виступаю умовно публічно і мої рухи спостерігають інші. Ніколи б не подумав, що мене таке буде мотивувати, але це працює. Щоб мені зараз свідомо закрити очі на писемний марафон і просто зайнятись чимось іншим, треба зробити суттєве зусилля і знайти якесь неймовірне виправдання. Але я навіть не намагаюсь це зробити. Навіщо? Все ж дуже просто. Я письменник, тому маю писати. Кожного дня. Бо якщо я не пишу день, то я виходить прожив день не письменника, а когось іншого. 

Але я не хтось інший. Тому пишу.

Тому буду продовжувати це робити.

І з кожним новим днем мене примушувати все менше і менше потрібно. Я ще б не назвав це звичкою, але іноді трохи свербить…

День був насичений і тримайте 14 відео мого челенджу письма, який набирає оберти і потроху наближається до чверті своєї дистанції: