Так сталось, що “Сліди на дорозі” це перша книга українською мовою, яку я купив в своєму житті. Це перша книга українською, яку я хотIв купити і нарешті моя “мрія” здійснилась. У цікаві часи ми живемо. 1 лютого я роблю замовлення на сайті, 2 лютого мені книжку відправляють, 3 числа я отримую посилку, а 4-го я вже починаю писати на неї рецензію, бо вона була прочитана першою з трьох замовлених книжок. Для когось така спритність буде означати присмак захопленого відгуку на книгу “Сліди на дорозі”, але не поспішайте, панове. Буду розповідати послідовно.
Для мене Валерій Маркус перш за все блогер, а вже потім його можна сприймати як письменника і військового. На цій сторінці всі його “регалії” відходять у сторону, рецензію я пишу виключно на художній твір, роман “Сліди на дорозі”.
Феномен книги
Феномен книги заключається в тому, що вона апріорі не може бути поганою, тому що купується як додаток до вже сформованого позитивного відношення до Валерія як до медійної персони, як до блогера або військового. А напрацьовані у свій час позитивні відгуки роблять свою справу на дистанції і приваблюють покупців своєю схвальністю.
Чи став я жертвою цього маркетингу? Звичайно. Як і всі інші, хто симпатизує Маркусу.
Книга була куплена і прочитана не стільки тому, що має певний позитивний резонанс у медіа і таким чином волає – “прочитай мене, я гарна!”, радше як додаткове джерело інформації, що я маю використати для формування більш цілісного портрета автора у реальному житті.
Схвальних відгуків досить багато, їх абсолютна більшість. Це звичайно підкупає, але і трохи бентежить, бо подібну картину я часто бачив на сайтах інфоциган, діяльність яких свого часу активно вивчав.
Позитивні моменти
Дизайн, типографія, закладка – все це безперечні плюси, які суттєво зближають із книгою, роблять процес читання приємним і комфортним.
Біла книга і замальовки працюють контрастами подіям, що відбуваються. Твір грає цими контрастами.
Рішення оточити читача світлими кольорами і зобразити морок всередині я вважаю найвдалішим у цьому виданні.
Приємно вразило написання рідних з великої букви (Мати, Дядько, Тато, Бабуся, Дід і т.д.) Цей прийом я бачу вперше і це приваблює своєю теплотою і красномовно без зайвих слів транслює повагу до всіх цих людей.
Рішення з QR-кодами спірне, але я його все ж додам до плюсів, бо для мене це був перший подібний досвід. Загалом, це відволікає від читання і було кілька раз, коли я не мав мобільного зв’язку, щоб переглянути потрібне медіа. Я особисто віддаю перевагу самостійному зображенню. Це технологічне рішення робить книгу менш привабливою з художньої точки зору, дедалі вона сприймається як документальна хроніка.
Сам факт того, що книга була написана і видана власними силами, для мене вже був позитивний сигнал і є окремим плюсом.
Мені було цікаво дізнатись більше про автора, бо медійний профіль, як я писав на початку, цілком привабливий, особливо з точки зори якісних змін.
Книга, що написана військовим після бойових подій, так чи інакше заслуговує на увагу і є позитивом, як подія в українському літературному просторі.
Стиль (якщо це можна так назвати) досить легко сприймається. Автор досить комфортно себе почуває у ролі оповідача і у нього це виходить, навіть незважаючи, що оригінальний текст написаний російською, а вже потім до роману приклав руку і перо перекладач.
“Кожний новий життєвий досвід перетворює світ, і ми бачимо його по-іншому.” – ВМ
Мінуси книги “Сліди на дорозі”
Не можу сказати, що цей підрозділ виправдовує свою назву на всі сто. Це радше деталі, що віддаляють моє сприйняття цієї книги від тої, якій би я поставив найвищий бал і був би у захваті (а саме так я сподівався себе відчувати після прочитання).
Нижче я буду говорити про речі, що у своїй купі видаляють “Сліди на дорозі” із полиці моїх улюблених і “must read” категорії.
Герой-автор
Симпатія до героя формується на основі мого знання про автора (Валерій Маркус). Якщо уявити, що я просто читаю цю книгу, то хлопець, зображений в ній на початку, не дуже симпатизує мені. Це просто звичайний український хлопак з типової сім’ї, який розповідає про самого себе 15 років потому.
Чи виникла близкість від ностальгічних паралелей зі свого дитинства? Ні, бо в мене було все інакше.
Чи сподобався мені цей байдикуватий, агресивний, байдужий малий? Абсолютно ні. Але я не можу викинути з голови своє ставлення до автора, бо книга не дозволяє це зробити своїм категоричним автобіографічним підтекстом.
Це постійне співставлення, порівняння, аналогії, домальовування реальної людини цим персонажем і навпаки, цікавий досвід, але не дозволяє повноцінно концентруватись на сюжеті як такому і бачити його більш об’єктивно. Але це вада всіх біографічних творів, хоча автор заперечує її документальність і називає це “художнім романом”.
І я чесно намагався читати його як роман, як художній твір і не зміг.
Суперечності у книзі “Сліди на дорозі” (обережно, можливі спойлери)
Вони ледь помітні і можуть здатись спірними, особливо для тих, хто не зважає на деталі, а захоплюється розповіддю або ж іншими елементами твору.
- В тексті один (або кілька раз) згадується росія і написане це слово з маленької. В кінці книги наведено перелік книг під заголовком “Книги про війну росії і України…”, де назва цієї країни вже майорить з великої літери.
- Ближче до кінця роману читаємо “чомусь я не відчував жодного жалю в подібних ситуаціях. У мене було розуміння, що це жахливо. Але я не відчував абсолютно ніяких емоцій”.
І все б нічого, але вже 15 сторінок потому автор пише “я нічого не відчував, вбиваючи, але смерть добре знайомих людей робила боляче”.
І тут також наче б то все логічно і можна зрозуміти, але “відстань” між цими фразами практично відсутня, пройшло занадто мало часу, дуже мало подій, щоб герой чомусь радикально змінив своє ставлення до смерті, що спостерігав поруч. Це був початок мого розчарування, що тривало до самого кінця.
Я не міг ніяк зрозуміти, так йому все ж боляче чи байдуже? Я так і не зміг відповісти на це питання. - В кінці (і на початку також) книги кульмінаційний епізод — що “заохочував” прочитати текст і дізнатись все ж таки, що там трапилось, що до цього призвело — суперечить логіці і стану головного героя на той момент. У нього (хлопця з книги) все добре, життя налагоджується, у нього є цілком чіткі і оптимістичні плани на майбутнє, все чудово, і раптом… Він чомусь вирішує всадити собі кулю в голову.
- Також до суперечностей я додам невизначеність стилю (жанру). Документальність, хронологія, qr-коди з відео і фото, посилання самого Маркуса у коментарях до книги, що деякі люди з неї дійсно існують і донині живі — все це робить роман виключно автобіографічним. Але художня складова, що присутня у кількох моментах руйнує це відчуття, знищує довіру, виникають сумніви щодо правдивості і постає цілком логічне питання – “а чи все, що розповідалось, правда? Чи може автор щось вигадав, щоб прикрасити сюжет, бо це ж не повністю документальна хроніка, але і художній твір?”.
- Випадки з хабарями. В одному з моментів герой іде на умови керівництва (з хабарем), потім одразу пише, що це в останній раз. Потім трохи згодом каже – що давав хабарі і пропонував сам. Потім знову відмовляється, коли хоче два зайвих дня відпустки, потім одразу ж лається на цих невгамовних, що ніяк не заспокояться зі своєю бюрократією. Героя кидає з одного краю в інший. То як це сприймати? Як фактичні розлади з головою чи як недопрацьований текст?
- Книги і читання. Любов до літератури не в’яжеться з двієчником і описаним хлопчиною у школі. Я не знаю, як було насправді, але хлопець в “Сліди на дорозі” відвертий бедбой. Книги і загалом тяга до навчання, вивчення світу ніяк не в’яжеться до образу. Цей значущий крок (еволюційний) ніяк не пояснюється, викликаючи цілком логічні питання у читача.
“Армія дуже швидко розкриває людину. Все те гниле, що у ній є, вилазить назовні настільки явно, що починає смердіти. Ось тільки лайна навколо стає занадто багато, й одне лайно не помічає іншого і вважає, що цей сморід навколо – звичайна річ.” – ВМ
Документальність/художність
Напишу про це трохи ще в окремому підзаголовку, бо це основна проблема цієї книги. Ці два стани твору (док/худ) постійно сперечаються один з одним. Вона невизначено орієнтована.
Художність передбачає певну логічну привабливість подій, сюжету, розвитку героя. У художній книзі можна дати волю фантазії, щось вигадати, десь брехнути, прикрасити тощо.
Біографічність препарує фактами і тим “як все є”, тобто просто пиши як було і не бреши. Але у творі є певні негаразди і з рішеннями, і з логікою і з описом певних подій.
Також це сприяло поверхневому зображенню додаткових персонажів. Жоден з них не викликає глибокої симпатії, хоча на деяких зосереджено багато уваги (тексту). Власне, цю проблему в ідеалі і має вирішувати автор навіть в документальному форматі, додаючи тих чи інших даних, слів, додаткових епізодів до конкретного другорядного героя. Тут же – прийшов-уйшов-побув-помер-(вижив). Жодних емоцій (у мене).
QR-документація
Процес самостійного вирішення, що саме відбувається і як, пропонується замінити аудіо і відео фрагментами. З одного боку це чудове рішення, але… Книга таким чином зайвий раз наголошує на документальній складовій, і ще більше відводить нас від розуміння тексту у якості художнього. Всі згадані слова, події, рішення – все наче відбувалось насправді, але ж сам автор говорить, що це роман, це художній твір – і хто зна, скільки в ньому правди, а скільки вигаданих епізодів.
Один із явних конфліктів з цими кодами стався у той момент, коли за текстом хлопець наче переживає зиму, а надане фото за посиланням показало його в теплу пору (весна або літо).
Любовна лінія
Особисто для мене не вистачило відвертості у любовно-романтичному розрізі. Цей фрагмент сильно вдарив по моєму сприйняттю героя, бо я зрозумів, що сектор, який вважаю суттєвим у формуванні людини, у творі просто ігнорується. Автор сам прямим текстом пише “це моє особисте, про це будемо мовчати”. Добре, тоді навіщо було взагалі згадувати про дівчат, про перше знайомство, про гостювання тощо. Дівчина просто зникає з сюжету, бо так захотів автор.
Любовні сцени теж могли би бути більш виразними, але…
Розвиток героя
Не вистачило розкриття теми становлення і дорослішання. Акцент був зроблений саме на подіях, а не на внутрішніх переживаннях. Цей період постійного очікування тривав аж до середини книги, коли починається Війна. Ми так і не дізнались, що рухало героєм. Він просто існував.
Інтрига, конфлікт
Загальна картина конфлікту мені здалась досить агресивною. Змальований на початку напружений фрагмент приголомшливо акцентує на тому, що “книга має бути дочитаною, тому що тобі ж цікаво, чому я хочу вибити сам собі мізки?”
І ця вимушеність мене трохи збентежила. Документальність оповіді не розташовує на подібні художні ходи, і кінцівка твору це доводить зайвий раз.
Якщо відкинути “край”, до якого ніби дійшов головний герой на початку (в кінці книги), то у творі абсолютно відсутня інтрига. Всі знають, що Валерій живий і здоровий (принаймні на момент написання книги і цього відгуку), що ж таке може трапитись? Власне, нічого!
Перша половина відверто затягнута і якби не моє бажання просто прочитати книгу і моя зацікавленість самим автором, я би, можливо, на цьому моменті кинув би читання.
Відсутність як такого конфлікту у сюжеті (і документальній його частині) підштовхує автора до художніх прийомів, які він вкрай невдало реалізовує. Початок і кінець я би із задоволенням забув і викинув би зі своєї голови, але не можу. Вони патрають твір, роблять його менш привабливим в моїх очах і загалом суттєво конфліктують з документальним характером.
“Складнішого ніж зима в армії немає нічого” – ВМ
Питання
Забагато питань, що залишаються без відповіді. Це не погано, але на фоні загального пофігізму і байдужості головного героя дещо притягнуто за вуха, начебто для надання більшої цінності тексту. Не резонують з людиною, яка фігурує на фото, відео тих часів, слова, які звучать наприкінці книги.
Філософські вставки відчутно пізнішого дозрівання і були вочевидь сформовані значно опісля подій, що відбувались у книзі. Цей технічний недолік можна було б виправити вдалими сюжетними художніми рішеннями, але документальність твору не дозволяє сильно маневрувати.
Додатковий папірець
Разом з книгою у комплекті знаходився невеличкий окремий папірець з текстом. Там було щось написано про книгу, але я запам’ятав одну цікаву річ. Валерій закликає людей писати відгуки про книгу у соціальних мережах, сайтах і при цьому каже, що найкращі з них будуть опубліковані в наступному виданні.
І мені одразу стало цікаво: наскільки велика ймовірність того, що серед цих відгуків будуть умовно негативні, аргументовані непозитивні відгуки, наприклад як мій? Звичайно, що мінімальна. Валерій, за моїми спостереженнями, дуже агресивно сприймає будь-яку критику в свій бік.
В одному зі своїх відео Валерій розповідав про словесні баталії з одним письменником і що той не надав повноцінної критики твору, а лише розкидався загальними фразами.
Мій відгук – повноцінний, він – максимально аргументований і не такий, про які мріють письменники на свої твори (блювотно-до-нестями-солодкий-класс-книга-всім-раджу-куплю-другу-надр).
Найголовніше, він чесний і суб’єктивно орієнтований. Але мені, чесно, байдуже, бо цим актом словесного фонтанування я перш за все практикуюсь у письменстві і блогерстві, допомагаю людям побачити ще одну думку читача, аніж “мрію” про якусь увагу і визнання з боку автора.
Загалом, мені було трохи смішно з цього папірця, бо це одна із безлічі цеглин, з яких побудовано маркетинговий дім, в якому і живе творчість Валерія, і як блогера, і як письменника. У цьому він дійсно один з кращих.
Байдужість
Це слово виблискує як центральне на протязі всього твору. Це поняття формує головного героя, воно оточує його з усіх сторін. Кілька раз він прямими текстом заявляє, що йому байдуже.
В ранні роки – на навчання, на спілкування з однолітками, в армії – на вибір чітко визначеної позиції, на політику, у воєнний період війні – на жертви, в кінці книги – на все своє життя.
Він так і закінчує шлях байдужим, невизначеним аморфним тілом, що просто виконує певний набір дій, бо так склався його шлях і обставини.
Ця байдужість простежується і в реальному житті щодо читача. Саме так я сприймаю агресивний маркетинг, який пропонується у якості промо і рекламацій твору.
Чому? Бо Валерій занадто прикрашає книгу, розповідаючи про неї. Він надає непритаманних цій книзі рис, він свідомо продає твір, відштовхуючись від тих досягнень, які має у якості медійної персони. Він чітко розуміє (розумів у період активного промо), що аудиторія купуватиме її не тому, що це чудова книга, а тому що сам Маркус цікавий і приваблює як автор і людина, а реклама робить вирішальним цей вибір (точніше його відсутність).
Іншими словами, якщо вам личить як особистість Валерій Маркус, скоріш за все – ви захочете прочитати книгу “Сліди на дорозі”. Не має значення, яка буде причина, але факт придбання або прочитання буде здійснено.
Саме у цьому я вбачаю байдужість до кінцевого споживача, бо в такий спосіб автор (саме у ролі письменника) не отримує якісного розуміння, наскільки гарний його твір. Всі, хто у захваті – вітаються, кому не сподобалось – “ви не зрозуміли змісту і посилу, ви просто хейтери”.
Байдужість у тому, що читач не має вибору: йому просто це має сподобатись. І найчастіше це дійсно подобається, бо у переважній своїй більшості читач симпатизує Валерію як блогеру, військовому, українцю, людині, а не як письменнику.
Книга виступає не стільки як незалежний повноцінний досконалий твір, що заслуговує на літературну спадщину і увагу, радше як додаткове джерело, унікальний шлях до пізнання цієї людини, до більш близького знайомства.
Редактура
Цій книзі не вистачило якісного редактора. Вона аж блищить фейсбучним стилем, кострубатістю оповідей, відсутністю виразного художнього (документального) стилю. Всі недоліки, про які я згадую у цій рецензії, могли би бути виправлені адекватним, досвіченим редактором, людиною, яка знається на цьому. І зробила б вона набагато краще все за мене і знайшла б ще купу всього, до чого можна причепитись (читай – зробити книгу краще).
Це не робить її гіршою, бо вона має успіх. Але цей успіх – результат комплексного розвитку особистого бренду і повноцінного промо, яке у свій час було відверто агресивним.
Валерій дуже багато зробив у медійному просторі, щоб ця книга була придбана лояльною до нього аудиторією. Але як художній твір, як літературне надбання — вона слабка.
Фінансовий успіх цього проєкту і відсутність настільки ж захоплених повноцінних відгуків літературних критиків говорять самі за себе.
Якісний редактор міг би залишити цим романом слід в історії української літератури, але сліди – тільки на дорозі.
Післясмак
Неприємний. Огляд я почав писати одразу, але закінчую його лише за два тижні після прочитання книги. Так от, що я запам’ятаю з неї? 2-3 цікаво розказаних моменти і жахливий початок-фінал, так звану художню складову, виписані спеціально для відгуку цитати про армію.
Все.
Мені ніяк не йде з голови те, що мене фактично ошукали, я відчуваю себе таким.
Неприємний післясмак, що межує і співіснує з розчаруванням.
Книгу я прочитав швидко, але дуже уважно.
Вона наче і спілкується, але значну частину замовчує.
Вона ніби і відверта, але ніби і підбирає слова, щоб справити потрібне враження.
Післясмак маркетингової жертви. Якби замість красномовних закликів обов’язково прочитати цей художній роман, що вона така чудова і яскрава, мені сказали чесно “це хроніки солдата, якому вдалось вижити у жахливі часи і не втратити у собі людину; художньої складової тут мінімум, тож не чекай від неї вируючого захоплюючого сюжету”, я би знав, що я купую і як сприймати цей твір. Але зараз мені сумно від цього неприхованого рекламного заохочування, яке призвело до пригніченого стану.
Чи буду я купувати наступну книгу Маркуса?
Я знаю, що він працює над наступною книгою, він про це не одноразово казав у своїх інтерв’ю. Цілком логічно, що маркетинг буде побудований саме на успіху першої книги і постійно зростаючому особистому брендові. І саме це мене і лякає.
Ситуація така, що людина, яка досягла подібних висот у медійному просторі, яка здобула певну кількість прихильників, що дійсно цінують його творчість як автора, може написати будь-що і це матиме успіх, тираж і схвальні відгуки.
Я навіть не знаю, наскільки відверто жахливою має бути наступна книга від Валерія Маркуса, щоб її “закидали помідорами”? Це практично неможливо.
В нинішніх реаліях він поза письменницького простору являє собою самодостатню особу. Він успішно служить на захисті України, його позиція з багатьох важливих питань знаходить відголос у серцях широкого кола адекватного населення, йому довіряють і до нього прислухаються, його поважають перш за все як людину і громадянина нашої країни.
Зважаючи на це, придбання і читання наступного твору особисто для мене буде під великим питанням. Все буде залежати від змісту і мого настрою. Я не з тих, хто буде купувати все підряд “бо мені він дуже подобається”. Я купую і читаю тільки те, що вважаю для себе потенційно корисним і цікавим.
Поки що я не хочу купувати “цю книгу”, але підтримати українського автора, український літературний і видавничий ринок я зможу. Якщо Валерій не зробить висновки і піде тією ж дорогою, роблячи ті ж самі сліди на дорозі, то це буде для мене друге розчарування. І, можливо, не тільки у ролі письменника.
Кому раджу читати “Сліди на дорозі”
Ця книга не для всіх. Це я кажу як та людина, яка частково розчарувалась у ній.
Книгу “Сліди на дорозі” я раджу тим, хто:
- хоче познайомитись з армією України зразка 2010-х років;
- хоче подивитись, що може і як написати людина з середньою освітою;
- хоче трохи більше дізнатись про воєнний конфлікт у 2014 з українського боку з перших вуст;
- вже щось знає про Валерія Маркуса і продовжує ним цікавитись; ця книга буде додатковим джерелом інформації.
“Я чітко розмежовував поняття “людина” і “військовий”. Тому що це дві абсолютно різні форми життя.” – ВМ
Кому не раджу читати “Сліди на дорозі”
Тим, хто абсолютно не знайомий з Валерієм Маркусом, ця книга може бути прісною і нудною. Особливо перша її половина.
Не раджу цю книгу тим, для кого документальна хроніка менш приваблива за художній стиль оповідання. Це не художній твір, це не роман, це відверта хронологічна драма. В ній майже повністю відсутня художня складова. Це суцільна розповідь від першої особи, автобіографічна документальна хроніка з фото і відео супроводом.
Висновки
Позитивні моменти
Чудовий дизайн, закладка, якісний папір і палітурка, відсутність помилок у тексті, оригінальне рішення з QR-кодами (хоча я все ж за самостійне формування зображення у власній голові). Читання легке, невимушене, розповідь хоча і стрибає темпом, та загалом зацікавлює.
Окремо хочу виділити як позитивний момент це перелік інших книг про війну в кінці. Я там знайшов кілька привабливих для себе творів, які буду читати найближчим часом.
Негативні складові книги “Сліди на дорозі” Валерія Маркуса
Особливо у мене книга не викликала яскравих емоцій, що притаманні якісним і потужним творам. Тут багато важливих розглянутих тем, але зроблено це досить у примітивному стилі. Домінуюча документалістика вбила магію художнього розкриття і головного героя, і всіх супутніх складових.
Помітно переклад з російської. Текст хоч і якісний, немає відвертих помилок, але так само відсутня мелодійність, співучість української, яка може бути тільки у носія і тільки рідною мовою. Іншими словами “Сліди на дорозі” ще цікавіше читати російською (це не заохочення, це просто факт). Наступна книга, я впевнений, буде вже українською. І там Маркус зможе довести мої тези справою (і словом).
Незграбний ритм оповіді, кілька ляпів і білих плям, жахливий по стилю і логічній ході фінал, занадто затягнута перша половина книги, відсутність розвитку персонажа (як результат автобіографічного формату), відсутність розкриття героїв, протиріччя – все це не дає мені змоги дати цій книзі високу оцінку і назвати її гідним примірником у своїй бібліотеці.
Як один із показників якості і цінності твору я вважаю бажання повернутись до прочитання: або ж одразу (до якихось моментів), або згодом, щоб ще раз насолодитись перебігом подій, окремими фразами, героями тощо.
“Сліди на дорозі” такого бажання не викликають.
У цій книзі немає нічого, до чого б мені хотілось повернутись. Особливо для мене вона здалась поверхневою, переоціненою і порожньою.
Це не робить її автоматично поганою, бо це все суб’єктивне явище, я висловлюю власну думку, що має свої індивідуальні складові і аргументовану критику.
Як подія в українському просторі, як арт-терапія військової людини, як одна зі сходинок драбини саморозвитку – це гарна книга, яка заслуговує на увагу і певну повагу у загальному сенсі.
Але відгук відверто у літературному просторі, саме про літературний твір, що в ідеальному своєму сприйнятті не прив’язаний до автора і його успіхів у реальному житті. Автобіографічність книги заважає це зробити. Навіть за великого бажання я не зможу сприймати цей роман інакше, бо все вже відбулось. Я книгу прочитав, я достатньо знаю про Валерія Маркуса, пройшло достатньо часу після прочитання, щоб говорити зважено і тверезо. Можливо, я хибно роблю саме такий розподіл, але я чесний з собою і не можу махнувши рукою змінити своє ставлення до твору. Я чесно задавав собі питання, “що саме мені не сподобалось?”. За кілька днів я знайшов відповідь і залишив ці думки у цьому відгуку.
Як незалежний літературний твір він слабкий. Ця книга тримається на успішному маркетингу, на особистому бренді, над яким Валерій працював не один рік і на унікальній складовій будь-якого твору про війну. Як автобіографічна нотатка і матеріалізований результат певного етапу життя Валерія – чудовий приклад того, як це треба робити.
Моя фінальна оцінка складається з подяки за додаткову інформацію про війскове життя, про 3 цікаво поданих моменти у книзі (хотілося б, що вона вся була усіяна ними), про якісну типографію і дизайн. До прочитання чекав на 9 або навіть 10 балів, але:
Моя оцінка книги “Сліди на дорозі” 6 з 10
