Цю книгу я полюбив ще до того, як прочитав; ще до того, як зміг торкнутись нового видання. Я не можу сповна пояснити, чому. Артема Чеха до цього я не читав і нічого про нього не чув. Все, що я встиг побачити і дізнатись – це рекомендації на сайті у блоці “Також читають:” і пристойна середня оцінка на Goodreads. Я не читав рецензії, не вдивлявся у біографію автора, я просто закохався з першого погляду.
Друге видання книги “Точка нуль” я чекав кілька місяців. Я навіть вже не сподівався, що зможу торкнутись паперового варіанту, все частіше розмірковуючи над тим, щоб придбати електронний примірник. Я питав на книжкових барахолках, писав у коментарях Артема – ніхто не хотів ділитись зі мною. Ця недоступність ще більше підігрівала мій інтерес і нарешті я дочекався, моє терпіння винагороджується новим тиражем.
Книга про війну. Очікування-реальність
Що я очікую від книги про війну? Одночасно все і нічого. Найголовніше у будь-якому мистецтві для мене це конгруентність.
“Точка нуль” – це один із найяскравіших прикладів щирості і чесного діалогу з читачем. Абсолютно не знаючи про Артема Чеха, я повільно малював його риси, портрет за цими невеликими фронтовими замальовками. Пізніше я натрапив на його особисту сторінку, ще трохи потому вирішив подивитись інтерв’ю. І мені було по-справжньому приємно спостерігати реального Артема Чеха такого, яким він є у цій книзі.
“Точка нуль” це коротко та влучно
Збірка коротких оповідань, ба навіть, нотаток. Вони не мають між собою нічого спільного, окрім того, що це один автор, це одна страшна правда – війна.
Кожна історія має чітку структуру і завершеність: початок, розвиток, кульмінацію, епілог. Серед кількох десятків епізодів у книзі немає жодного, який би не був повноцінним завершеним твором, нехай і занадто коротким.
“Укладаємо п’яних у залі очікування. Я купую собі ще літр кефіру. На потім.
Сповіщають про прибуття нашого потяга.
Кажуть у Гайсині є молокозавод.” – “Точка нуль”, Артем Чех
У цій лаконічності як невимовна привабливість, так і читацька туга. Я постійно зупинявся у роздумах, “чи треба читати наступну, чи може зупинитись і переварити ці кілька сторінок?”
Іноді я робив паузи у читанні на кілька днів, бо деякі оповідання вкрай сильно вражали і били без жалю.
Лаконічність у повній красі демонструє майстерність автора підбирати вдалі слова, темп, структуру. Наче і написане про якусь буденність, але скільки у цьому горя, скільки у цих роздумах болю, правди, чесного бажання кричати і одночасно закопати від сторонніх очей.
Артем Чех чудово порається із сенсами, метафорами, короткими влучними реченнями. Можливо, ця симпатія має початок у схожості з моїм стилем письма. Я теж полюбляю короткі замальовки на окремі теми, теж іноді занадто багато вкладаю у вибухові порівняння, неочікувані прикметники і обставини.
Не можу не констатувати, що “Точка нуль” має структурну схожість з моєю статтею про війну, що була написана восени 2022 року. Я не мав фронтового досвіду, у моїх замальовках простежується більш приземлена цивільна думка, але так само я пишу коротко про головне, про те, що тривожить і чим хочу ділитись з іншими. Звичайно, мені ще далеко до Артема Чеха в його майстерності працювати зі словом.
Присвята
Автор ледве не клятву давав, що напише про всіх, хто його прохав. І він дійсно зробив це. Хтось має окрему главу про себе, хтось встиг прочитати, когось уже немає серед живих. Найбільш значущі імена (позивні) Артем Чех залишає на самому початку книги.
“Точка нуль” це присвята всім, хто загинув, всім, хто вижив і чекав на цю книгу, сподіваючись знайти себе на сторінках чи то персонально, чи хоча б у загальних описах пересічного вояки. Ця книга не могла не з’явитись на світ, бо одного дня пролунало ’іди в намет і пиши книжку. це наказ’, а накази треба виконувати.
Селф-терапія
Читаючи “Точку нуль” вдруге, я миттєво відзначив кілька слів, що найкраще характеризують автора. Цікаво, що вони знаходяться буквально на першій сторінці: “сентиментальний, спантеличений, схвильований, сповнений якогось хворобливого бажання…”
Артем описує звичайний ліс, але розповідає насправді про себе. Він з усіх сил намагається приховати свій біль і страждання, та у справжнього письменника це ніколи не виходить: емоції бризкотять на сторінках, нехай і не відкрито, незграбно ховаючись між рядків.
“Точка нуль” – це сум, туга, сірість, пошук чогось гарного серед моторошної буденщини страшної війни, яка то заколисує відсутністю подій, то лякає нескінченним болем і розпачем втрат.
Період АТО дійсно був не таким активним у порівнянні з повномасштабним вторгненням, але це не применшує цінності життя тих побратимів, що пожертвували собою у битвах за Україну.
“Точка нуль” – меланхолічна некваплива подорож країною війни.
Ця подорож необхідна автору, щоб виконати наказ “писати”, щоб виконати обіцянку “написати про те і про мене”, щоб поділитись з іншими своїми переживаннями, надати до набутого досвіду і спостережень вільний доступ всім бажаючим, кому цікавий чи то сам Артем Чех, чи то війна як така.
Я відчуваю, як автор зцілюється сторінка за сторінкою, бо така природа селф-терапії у письменників, вони не можуть не писати про те, що їх турбує, вбиває, змінює.
Насиченість
Читати довго не виходить. Кожна глава це окреме маленьке життя і цієї книги вистачає надовго. Це все одно, що пити нерозбавлений виноградний сік: залпом не виходить, вистачає кількох невеликих ковтків і ти вже ситий цим смаком, тобі хочеться перепочити, насолодитись, відчути пізні ноти. На відміну від водянистих “Слідів на дорозі”, тут кожне речення вдивляється не кліпаючи, не відводячи очей.
Це перша книга, яка мені подобалась і яку я не хотів якнайшвидше прочитати. Ба навіть, коли перегортаєш останню сторінку, виникає враження, що я щось пропустив, що все, що було сказано і написано, вимагає повторення і переосмислення.
Насправді читаючи вдруге, а деякі оповідання втретє чи вчетверте, сягаєш висновку, що це – колодязь: скільки не пий з нього, вода все одно буде прибувати.
Книгу “Точка нуль” можна читати постійно, зупиняючись на рандомній сторінці, повертаючись до улюблених історій, нагадуючи собі про жахливість цинічності війни, вимальовуючи риси звичайних вояк, що запеклись у вічності завдяки автору і його спостережливості, майстерності змальовувати красу темної сторони життя.
Суперечливі емоції
Хочеться про цю книгу одночасно кричати і мовчати, бо “війна – це нецікаво”. Я одночасно радий, що прочитав цю книгу, але цілком уявляю своє життя без неї, без опису цих жахливих у своїй тиші і байдужості подій.
Книга безумовно гарна, Артем Чех справжній скарб сучасної української літератури, але усвідомлювати, через які обставини і чому ця література з’являється на світ, завжди боляче.
“Точка нуль” – це постійний діалог з читачем
Книга насичена купою запитань, на які не можна не відповідати. Автор наче і звертається риторично і часто до себе, майже завжди відповідаючи самостійно, але непомітно ця бесіда виходить за межі книги і відбувається вже у голові читача.
“Але ж комусь ця війна цікава? А головне, комусь вона потрібна? … Щоночі, під час караулу, вдивляючись у густе зоряне небо, ставимо собі незручні питання: навіщо ми тут?” – “Точка нуль”, Артем Чех
Хочеться
Хочеться брати цю книгу з собою і читати окремі епізоди навмання, питаючи номер сторінки у перехожого або сусіда по купе. Він спитає, що це за книга, і я йому розповім всю правду.
Хочеться знайти їй місце у рюкзаку, щоб одного прохолодного вечора здивувати побратимів витонченим гумором або тужливою історією про такого, як і ми.
Хочеться, щоб таких книжок було якомога більше і якомога менше. Бо говорити треба, мовчати неможливо.
Хочеться обійняти автора і всіх тих, про кого ця книга, кому вона, до кого, чия; всіх, хто ще живий і кого нікому згадати.
Коротко про головне
“Точка нуль” це нанизані перлини на закривавлену мотузку, що зветься війною. Перегортаєш останню сторінку і бачиш, як це намисто тяжіє, вдягнене на пам’ять.
Знімаєш, воно рветься, перлини сиплються на підлогу, ти їх збираєш, роздивляючись вдруге кожну, натикаючись на зустрічний погляд, сідаєш стомлений цією правдою і повертаєш бусини назад до нитки, зігріваєш книгу теплом рук, кладеш назад до рюкзаку. І так по колу.
Самодостатня, проста, складна, сумна, весела, насичена болем і радістю, щирістю і цинізмом книга “Точка нуль” Артема Чеха.
Кожна маленька історія як окреме життя, що хочеться одночасно забути і прожити наново.
Це перша книга сучасного українського автора, від якої я у повному захваті, хоча читалось складно, неквапливо, обережно.
Не можу радити її кожному, бо не всім цікаво занурюватись у війну, для когось її вистачає у реальному житті. Але якщо ви все ж ступили на шлях пізнання, то “Точка нуль” – ідеальний варіант. Цілком заслужено книга прямує на полицю кращих.
Моя оцінка книги “Точка нуль” Артема Чеха 10 з 10
