Життя змінилось швидко і радикально. Як я люблю. Нові локації, нові квести, нові виклики, пригоди, люди, історії, розчарування і любов.

Одночасно хочеться розповідати про все і мовчати, не знати цього, забути як страшний сон і так само закарбувати кожен рух спантеличеного парубка, якого запхали у бус разом з недосьорбаним американо, наказавши стояти зі мною в строю на шикуванні двічі на день і не бухтіти, бо платять гроші, годують добряче, одягають і навіть обіцяють переселити з палаток у казарми за два-три тижні.

Таких спалахів насильницької зміни стилю життя тут десятки, сотні. Палає кожної миті ліс київщини від стомлених, обурених, веселих, життєрадісних, сильних, незламних українців, зігріваючи надією майбутнє.

Зайнялось і моє життя, але добровільно, свідомо, тверезо, без зайвих емоцій. Стабільне, рівномірне, яскраве полум’я мого бажання стати одним із кращих майорить на загальному тлі безлічі блідих вогників “запакованих” колег.

Хто я? Чому я тут? Чому ці люди поруч зі мною? Чому з нами поводяться наче з в’язнями?

Питань багато, але, як часто буває, замало відповідей.

Як письменник, я постійно шукаю можливості писати, та лише за місяць своїх армійських поневірянь, я призвичаївся кожну вільну мить перетворювати на слова.

Постійно борюся з бажанням писати про нинє буття і “зараз”, про цікавих людей, події, про свої емоції. Але відчуваю, що для повноцінних текстів мені фізично не вистачить часу. Тому, якщо і буде щось про мої перші кроки, то значно пізніше, а сьогодні лише швидкі думки, все, що спадає на думку, що вважаю потрібним залишити у своєму першому дописі з цього забутого цивилізацією місця.

Відбувається одночасно занадто багато всього і катастрофічно замало, щоб про це писати. Багато людей довкола, кожен з них унікальний, але й схожий на інших характером, поведінкою. Цивільне життя шкварчить від напруги і безлічі обмежень, вириваючись назовні з непристосованих до суворого життя мирних воїнів нервовими клубами цигаркового диму, гучною лайкою, напруженими телефонними розмовами з рідними і коханими, мрійливими паузами між ідіотськими анекдотами, глибоким диханням поміж сосен осіннього морозного лісу.

Чітко відчуваю емоційне збудження і дещо писемний анабіоз. Це не блок, не ступор, лише хвороблива розгубленість, про що саме мені писати, про що краще мовчати, а що взагалі не вартує уваги.

Я можу взагалі оминути цей період життя у актуальній творчості, зосередитись на першій книзі, але поки це дається важко. Емоційна природа не залишає мені шансів, зміни старанно плямують нові візерунки долі, кожен наступний крок все загадковіше і бажаніше, одночасно хочеться розповідати про все і мовчати.

Ще один день минає, ще одна доба без зв’язку, інтернету і новин, ще один крок назустріч перемозі.

03-08 листопада 2024