“I am larger, better than I thought,
I did not know I held so much goodness.”
(Song of the Open Road, Walt Whitman)
Зазвичай я не пишу рецензії на книги одразу після прочитання, але цього разу особливий випадок. Я чекав на неї одразу як закінчив “Точку нуль”, бо саме у цей період Артем Чех в одному зі своїх дописів на особистій сторінці написав про бажання “закінчити нову книгу”.
За словами самого Артема “Пісня відкритого шляху” – це назва однієї з поем Волта Вітмена з його поетичної збірки “Листя трави” і навіть обкладинка книги стилізована під першодрук цієї збірки 1960 року.
Це перша книга, яку я купую “з друкарні” передпродажем, це перша книга українського автора, у силі якої я не сумнівався, бо вже знайомий з його творчістю.
Як зізнався сам Артем Чех в одному зі своїх дописів, “це той самий [роман], яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня.”
Перебуваючи у лавах ЗСУ, Артем сказав в одному зі своїх інтерв’ю, що відправляючись на фронт у 2022 році він не сподівався повертатись і був готовий загинути, захищаючи свою країну.
Але Чех вижив, він зміг закінчити цей твір і в цьому я вбачаю найбільшу цінність роману “Пісня відкритого шляху”. Власне сама книга про це – про везіння, про боротьбу, про війну, про прагнення до волі, пошук відповідей на питання, про любов до рідної землі, про друзів, про життя і звісно про смерть…
“Коні любили мене, а мені подобалося бути з ними. Вони мали силу і благородство – ті чесноти, яких були позбавлені люди навкруг мене.”
Прочитавши її, я можу сміливо заявити, що ця монументальна робота є найбільшим літературним досягненням Артема Чеха на сьогодні (червень 2024 року) і впише свою назву у спадок не тільки української літератури, але, впевнений, за кордоном теж знайдуться багато шанувальників цього роману. Не знаю, чи творитиме він далі, але “Пісня відкритого шляху” це справжнє читацьке свято.
Видання, дизайн книги “Пісня відкритого шляху”
Примірник великий, важкуватий. Цупкий папір, 504 сторінки, на додачу ще й кілька чистих для власних записів. Є закладка, тверда обкладинка. Тримати книгу у руках хоча і приємно, але не кожен буде готовий до тривалого читання з-за своєї ваги. Брати з собою у подорож її не дуже хочеться. Мабуть, єдиний мінус, хоча і вкрай сумнівний.
Видання лише підкреслює масштабність проведеної автором роботи. Цей об’єм заворожує, інтригує, особливо після тоненької “Точки нуль”.
Бажання Артема Чеха залишити вагомий слід в історії літератури дихає цією масою. Він це зробив.
У книзі відсутні будь-які ілюстрації, хоча особисто я не був би проти мінімалістичних замальовок. Це, на мою думку, ніяк би не зашкодило гіперреалізму твору, а може й навпаки, додало б ще більше цінності.
Подорож
Книга “Пісня відкритого шляху” це тривала подорож крізь все життя. На додачу до молодого головного героя Гната Ружковського, нам скоро підкидають ще кількох колоритних персонажів, за якими цікаво спостерігати як за незалежними особами, так і у постійній взаємодії між собою і оточенням.
З перших сторінок ми вирушаємо у дорогу і зупиняємось лише на останній сторінці. Неймовірна динаміка, що простягається на п’ять сотень сторінок, якимось дивним чином не втомлює, останні кроки вже близьких тобі героїв робиш з приємною втомою і навіть сумом.
“Пісня відкритого шляху” – це нескінченна дорога, постійний рух як символ життя, безперервного пошуку відповідей на питання, призначення і щастя.
Головний герой, Гнат, вже молодим знав, що людиною стане вільною. Не маючи ні матінки, ні батька, його кріпацька доля змушує податись до війська, щоб вислужити свою свободу, а там вже як складеться.
Гнат вбачає сенс шукати кращу долю поза рідного краю, постійно вибудовуючи беззаперечну логіку у своїх рішеннях, спостерігаючи як доля його заносить все далі на Захід. Не встигає читач добре роздивитись головного персонажа, як він вже пхне небезпечною Америкою з якимось чорношкірим, починається справжня пісня відкритого шляху.
Звичайно, автор наділяє Гната літературним безсмертям, а тому наш український хлопак надивовижу живучий і такий, що неодноразово цілований вдачею, потрапляє у саме пекло військових подій в Криму, потім Англія і нарешті Громадянська війна в Америці середини 19-го століття; звідти разом з попутниками і ворогами на кожному розі хлопець намагається дістатись омріяного краю, де вирує мир, де парує щастя і любов.
Чи впорався він? Чи знайшов те, що шукав?
Я – українець
Розповідь ведеться від першої особи, що звужує кут спостереження і роздумів, але є виключно вдалим рішенням для максимального скорочення відстані до небезпеки тогочасся, концентрацією на шляху становлення, розвитку головного героя.
“Жити” у шкірі Гната не завжди приємно, не завжди хочеться асоціювати його із собою, але відчувати його страх, сумніви, каяття, перемоги від першого лиця найкраще. Артем Чех впорався з цим непростим завданням ідеально; він зміг віднайти баланс між обмеженістю головою героя і спроможністю малювати навколишній світ у якості вільного художника. Іноді я дійсно уявляв Артема на місці Ружковського, настільки він захоплювався описом або роздумами. Але це не заважало, навпаки, створювало потрібну атмосферу у пригодницькому сетингу, де або ти, або тебе.
“Я – українець” звучить набагато краще, аніж “він – українець”.
Подорож від першої особи додає як гостроти і напруги, обмеженість у рішеннях, так і звужує поле зору, концентруючи увагу на головному (для Гната, для читача, для автора). Саме від першої особи Артем Чех якомога краще доносить всі закладені у книгу меседжі.
Асоціації
Як тільки події переносяться на територію Америки 19-го століття, як тільки починаються перші пригоди зі справжніми перестрілками, бризками крові, десятками подоланих миль верхи на конях, переслідуваннями, напруженими діалогами з незнайомцями, пошуками щастя й відповідей на вічні питання, одразу в уяві виринають переглянуті раніше фільми, книги та ігри зі схожими декораціями, настроєм, контекстом чи епохою.
Мабуть, у кожного ця подорож з героями книги Артема Чеха буде мати власні асоціяції, за включенням тих, хто не дивився жодного фільму про тогочасні штати, не грав у ігри, не читав про індіанців чи ковбоїв, не торкався хоча б краєм ока історії Північної Америки.
Кіно
Поки я читав, мені падали у голову такі фільми як: “There Will Be Blood” (2007), “Справжня мужність” (2010), “Мерзенна вісімка” (2015), “12 років рабства” (2013), “Зелена книга” (2018), “Вбивці квіткової повні” (2023). Але ці асоціятивні якорі не були настільки сильними, щоб заважати спостерігати за подіями. Я лише допомагав собі змальовувати якомога чіткіше деталі оточення, атмосферу по крихтах, настрій того часу. Хоча кінцівка роману мені дуже нагадала розв’язку картини “True Grit”. І в обох творах це реалізовано надзвичайно потужно.
Книги
Серед книг пригадується “П’ять тижнів на повітряній кулі” (перший пригодницький роман французького письменника Жуля Верна, виданий, до речі, у 1863 році; саме в цей період відбуваються основні події у книзі “Пісня відкритого шляху”). Книгу Верна я читав у дитинстві, обіймаючи деталізовану карти Африки, шукаючи географічні назви гір, водойм і містечок.
Те саме можна спокійно робити і тут, бо Артем Чех відповідально поставився до історико-географічної достовірності, чітко ведучи головних героїв реально існуючими місцевостями з їх характерними особливостями ландшафту, погодних умов і відношенням мешканців.
За настроєм і напругою “Пісня відкритого шляху” нагадує твори Майна Ріда і Фенімора Купера. Але я так давно їх читав (у ранньому дитинстві), що це порівняння може навіть образити автора (а може і навпаки, хто зна). Я впевнений, що стиль письма у них різний, як і вміння описувати оточення, героїв, напругу. Тут Артем Чех демонструє свій беззаперечний письменницький талант.
Ігри
Хоч я і не мав достатньо часу повноцінно пройти сюжет The Witcher 3 та Red Dead Redemption 2, та все ж іноді відчував присмак характерного сетингу Заходу, пов’язаного з постійним рухом, небезпекою, конями, природою і виживанням.
Мої асоціації як побічний ефект розлогості книги. Автор вміло залишає читачу простір для власних думок, спостережень, дає змогу насолоджуватись атмосферою, перемежовуючи напружені епізоди з насиченими описами оточення у період затишшя під час відпочинку.
Актори
Як я не намагався намалювати “своїх” Гната та його “друзів”, все одно десь на другій третині я здався і повністю скопіпастив відомі мені обличчя і статури акторів:
- Донні – Майкл Бін (Terminator, 1984).
- Гнат – молодий Клінт Іствуд (цього року йому 94 роки і “Пісню відкритого шляху” я читав саме у той час, коли Клінт відзначав свій день народження).
- Хайке – Ванесса Параді.
- Сем – Деніел Калуя (запам’ятав його з серіалу “Чорне дзеркало”).
Гіперреалізм
Напередодні продажів роману Артем Чех написав на своїй сторінці, що чекає виходу цієї книги найбільше за всі попередні. І я можу здогадатись, чому.
Окрім безсумнівної вдачі мати змогу працювати і закінчити твір (виживши у пеклі під Бахмутом), Артем додав до пригодницького жанру історичну і географічну достовірність, а це для будь-якої людини величезний обсяг роботи.
Подорожуючи сторінками роману, постійно трапляються на очі реальні назви міст, поселень, гори, річки. Так і хочеться взяти до рук мапу і відслідковувати насичений випробуваннями шлях головних героїв.
Гнат Ружковський зі своєю компанією не просто рухаються Америкою 19-го століття, вони це роблять з реальною швидкістю, зустрічаючи реальні перешкоди у вигляді пересічної місцевості, водоймищ або недружніх на той час людей.
В одній системі координат час (Громадянська війна з її неймовірно насиченим подіями періодом 1861-1865), в іншій – географія американського континенту. Додаємо сюди третю лінію – людський фактор, виживання, загрозу на кожному кроці.
Ви тільки вдумайтесь, що у художню книгу вмонтовано максимальну реалістичність життя: одяг, зброя, їжа, рослинність, погода, звички, політичні погляди, полювання, тваринний світ. І все це відбувається в реальному часу, в реальній країні із дотриманням повної достовірності реальних подій.
Найкраще слово, що пасує цьому стилю – гіперреалізм.
Всі ми бачили деталізовані портрети людей, де промальована кожна пора на шкірі, у лупу можна розгледіти гру сонячного світла у волосині.
А тепер уявіть, що ця модель зображення перетворюється на слова і ви отримаєте роман “Пісня відкритого шляху”.
Артем Чех чесно зізнається, що це була
“кропітка робота з дослідження та вивчення теми. Іноді, аби зробити той чи інший абзац достовірним, я проводив по кілька днів у віртуальних бібліотеках. Передусім невичерпним джерелом документів, листів, мап, щоденників була Бібліотека Конгресу. Часом мені допомагали американські краєзнавці, історики та реконструктори, з якими я списувався, дивуючи їх тим, що якийсь чувак з України пише роман про їхню війну.”
Особливо я про Громадянську війну США чув небагато, навіть роки ніколи б не назвав точно, та
ця книга дозволяє не тільки зануритись у пригодницьку складову, але й відчути шляхом реалістичного зображення атмосферу тогочасся, вдихнути повними грудьми запах небезпеки, розбитись вдрузки десятки разів разом з головними героями на шляху виживання, зазирнути відчаю в очі і не втратити серед цього кривавого божевілля людську суть.
Віднині, Громадянська війна в Америці буде асоціюватись з книгою “Пісня відкритого шляху”.
Деталізація персонажів
Кожен з героїв (навіть другорядні) малюються уявою легко і невимушено. При цьому Артем Чех центральних осіб описує дозовано, через діалоги, рішення, реакції, але й не цурається вдаватись до класичних блукань зовнішністю:
“…худе й виснажене тіло. Маленькі груди, довга тонка шия й дуже багато білого волосся на голові, що збилося й перетворилося на прядив’яне клоччя – таким якраз набивати матраци. Очі її були кольору тютюну, а коли на них падало сонце – жовті, як квіти безсмертника. Ніс її був тонкий і гострий, навколо білих потрісканих губ промальовувався прозорий пушок, який узявся сірим сухим брудом, мов пилком, і складалося враження, що вона носить підліткові вуса.”
З Хайке, Гнатом, Семом і навіть Донні прощатись не хочеться, вони настільки детально і реалістично зображені, що викарбовуються у пам’яті живими людьми, близькими, можливо, навіть, рідними.
Без перебільшень, це перша книга, де настільки
вдало і всебічно розкрито не тільки головного героя, але й близьке оточення, як логічне продовження його самого.
Навколо
Безперечною родзинкою книги “Пісня відкритого шляху” є детальні описи. Артем Чех не вагається у просторих зображеннях будь-чого, чи то світанкове небо, чи то перекошене від болю закривавлене обличчя мертвого солдата. І робить він це вкрай вишукано і майстерно.
Завдяки цим постійним відволіканням на опис, книга нарощує свій об’єм, і набуває безперечно своєї цінності.
Вже після прочитання я не можу уявити роман без цих детальних змалювань, рефлексій. Все написано вчасно, в ідеальному темпі, в абсолютних пропорціях.
Дотепний гумор
Як спалах падаючої зірки, виблискують витончені жарти. Гумор ледь помітний поміж непроглядних страждань, але він вчасний, завжди неочікуваний і дуже швидко зникає серед безмежного болю і випробувань.
Постійна напруга
Вже після другої стрілянини з жертвами стає зрозумілим (одночасно для читача і для головних героїв), що небезпека живе і дихає практично за кожним деревом, у кожному кущі, у беззубій посмішці попутника, у всьому, що оточує. Ба навіть у періоди тотальної тиші головного героя наздоганяють думки і сумніви, тож перепочинку практично немає.
Постійна напруга, безперервний саспенс якимсь чудодійним чином існує з перших до останніх сторінок.
Десь у другій третині роману здається “ну все, ну зараз то про що будеш писати, Чех? а ще триста сторінок… все, здувся, хе-хе” і дуже скоро я забуваю про ці слова, картаю себе за цей скепсис, пірнаючи ще глибше у сюжетну драматургію.
Чесно, я не знаю, як Артему Чеху вдалось це. Мабуть, відповідь знайду лише після повторного прочитання. Це справжня магія.
На базі цієї книги міг би народитись ідеальний сценарій для такого самого ідеального фільму. Як написав Олександр Бойченко у своїй рецензії “чорно білий фільм про сповнену символічних значень подорож зі Сходу на Захід, до самого себе і свого вічного дому…”
Сенси, контексти
Цю книгу можна спокійно прочитати як пригодницький роман, не занурюючись у десятки приміток, історичні факти, контексти. Але так само в ній прихований потенціал для занурення, місце для споглядання себе, свого оточення, світу загалом у пошуках відповідей на питання, що ставить собі як головний герой, так і книга в цілому.
“сімнадцять років неволі, два роки солдатування, два роки мореплавства, два роки роботи на залізниці і два роки чужої мені війни…”
Неодноразово “Пісня відкритого шляху” лунає словами “я не росіянин”. Це те, що має зробити кожен свідомий українець, не зважаючи на всі перешкоди і випробування сучасності. Поки твердження “я не росіянин, я українець” існує у житті людини, поки воно лунає з вуст довкола, доти існує наша країна. Україна – це ти, це ми. Ця війна може тривати роками, десятиліттями, і перемога можлива лише за умови чіткого розмежування, відсторонення, відрази.
“Росія – потворна країна з дикими законами, бідним малоосвіченим і жорстоким населенням. На поведінковому рівні вони не далеко відійшли від кочівників, для яких немає таких понять, як культура, цивілізація, гуманність…”
“Пісня відкритого шляху” – це рух як красномовна ознака життя і шлях до волі. Це книга про сумніви, поневіряння, пошук, життя, пам’ять, про банальне виживання. За словами самого автора ця книга “про рабство і свободу. Про Україну і Росію. Про зброю, подорожі, дружбу, любов, зневіру й успіх. Від села Софіївка Канівського повіту до підкорення шляхів Льюїса і Кларка.”
Головний герой демонструє свій стрижень, що має стати взірцем для кожного, хто цінує рідну країну у собі. Гнат проносить крізь всі поневіряння і випробування свою національну ідентичність, нехай яка безглузда і неважлива вона була для інших; він демонструє відразу до всього російського, зневагу до расизму, любов до рідні і друзів, людяність, що не піддається впливу жорстокості.
Є тільки те, у що ти віриш. Є тільки те, що ти вважаєш цінним для самого себе.
Громадянська війна Америки для багатьох українців стане відкриттям. Таким самим відкриттям є будь-який воєнний конфлікт, що відбувається на іншому кінці світу. Цим неймовірним стрибком на інший континент Артем Чех показує як спільні риси будь-якої війни, так і характерні відмінності з прив’язкою до часу і обставин. Автор ніби запрошує американців до споглядання нашої специфіки, заманює, щоб вони краще роздивились, чому саме так, а не інакше.
І безумовно, без везіння, без нескінченних посмішок вдачі (а для когось божої волі), цієї історії не було би. По-перше, Гната могли спокійно пристрелити у першій же сутичці Кримської війни, як і ще кількасот разів потому. По-друге, Артем Чех вижив у своїй війні, закінчив книгу, дочекався її паперового народження. В цьому сила і додаткова вага видання, що і так здобуває почесне місце у культурній спадщині.
Я міг би ще багато писати про цю книгу, роздивляючись окремі епізоди, розвиток і шлях головного героя, трактування, але залишу цю роботу у якості домашньої кожному з читачів.
Баланс
Найбільша цінність роману “Пісня відкритого шляху”, на мою думку, у балансі. Поєднати гіперреалізм, невгамовний безперервний саспенс і драматичність може тільки справжній майстер пера.
Як алхімік пританцьовує після приготування нового магічного зілля, так Артем Чех може святкувати своє становлення як той, хто віднайшов унікальний рецепт завдяки правильним пропорціям, зберігши смак та ідентичність кожного з інгредієнтів.
У книзі багато описів людей, емоцій, оточення, рішень. І вони не були б настільки дотепними без вдалого темпу, без змін настроїв і жанрових коливань.
Можливо, навіть Артем Чех не усвідомлює, наскільки ідеальним видався цей баланс сил, що з першої до останньої сторінки книга тримає читача у тонусі, зацікавлює, поглинає і не відпускає з останніми словами.
Висновки
“Пісня відкритого шляху” – це гіперреалістичний історико-географічний драматичний вестерн.
Унікальне поєднання напруги і просторих описів, історичної достовірності, академічної точності у розрахунках часу, відстаней, фізичних і моральних станів.
Потужна кінцівка.
Купа сенсів, паралелей, багатогранність.
Непередбачуваний сюжет, наче здається ну все, вхопив цю змію за хвіст, нікуди не втече… Але ж ні, вона пручається, вислизає; кожного разу все летить шкереберть навіть далі, ніж міг собі уявити.
Для когось роман може здатись задовгим, комусь не будуть до смаку просторі роздумі і тривалі поневіряння Америкою, та загалом я не бачу нічого зайвого.
Автор знайшов вдале поєднання між деталізацією і напругою, і все ж “Пісня відкритого шляху” не для поверхневого читання, вона вимагає неквапливості, зосередження, інакше є шанс не втриматись у сідлі і загубитись десь на двохсотій сторінці.
Я щиро радий за Артема Чеха, що він таки закінчив свою книгу, про яку мріяв, якою жив стільки років. У цей складний час побачити результат кропіткої роботи – це вища міра щастя і письменницького задоволення. Радію разом з автором.
Публікація книги письменника, що воює, це щось унікальне і те, що не може пройти осторонь української читацької спільноти. Саме тому я раджу її до прочитання не тільки тому, що вона чудова і досконала як художній твір, але й народжена наперекір невимовно складним обставинам, які супроводжують кожного митця, залученого до служби в українському війську.
Обов’язково знайду місце на полиці кращих і час, щоб перечитати цей без перебільшення шедевр сучасної української літератури.
Моя оцінка книги “Пісня відкритого шляху” 10 з 10
