Я купив мило. 

Воно було червоним і приємно пахло. 

Навіть крізь упаковку.

Тому я його і купив.

Приніс додому. 

Шанобливо і поважно розпакував.

Поклав у мильницю, наче дитя у люльку.

Розлетілось на всю ванну кімнату.

“Як же воно смачно пахне кавуном” – подумав я і захтів з ним купатись голим.

Терся ним добре, товаришував, але мило зрадницьки вислизнуло з рук і покотилось десь по кахлю. 

Поліз шукати. Послизнувся. Вмер.

шмат мила червоного кольору, кавуновий аромат на весь дім

Цілих десять з половиною днів мило пахло.

Але навіть цей казковий кавуновий аромат не зміг приборкати трупний.

На нього збіглись сусіди і дві голодні кішки, яких ніхто окрім мене у дворі не пригощав смаколиками.

Одному жити непросто.

Нікому зарадити тобі придбати гель, щоб не послизнутись і не вмерти.

Нікому розповісти, як же воно добре пахло кавуном.

Навіть коли мене ховали.

Приходили до хати санітари і сусід знизу. 

Мили руки і не могли ним надихатись.

Дивувались.

Не хотіли йти.

Так і сиділи у ванні, поки я не втомився лежати на дверях ногами вперед.

Прийшов до них четвертим.

Глибоко вдихнув в останній раз.

І не видихнув.

Вдруге помер.

Та вже не раптом.

Приготувався.

У насолоді.

У кавунячому сокові.

У щасті.

Що хтось окрім мене може відчути цей казковий запах.

Що я не один.

А хтось же ж це мило зробив.

А хтось же його ж вигадав.

Які чудові люди.

06-02-2023

ⓒ Володимир Загнибіда 

Аудіо версія оповідання:


Володимир Загнибіда

Народився і виріс в Україні. Письмом захоплююсь все життя, але відчувати себе письменником почав лише пару років тому. У блозі шукаю натхнення, себе, відповіді на питання, відгук на запити сьогодення.

Privacy Preference Center