В цей день все склалось так, як я не хотів. Але так, як хотіла моя донька.
Прокидався я довго і без особливого бажання. Коти товклись по мені ще до світанку, цілих дві години мене не полишала віра в те, що вони мене залишать у спокої.
Десь о шостій у вхідні двері хтось тихо постукав.
Я подумав, що мені наснилось і продовжив подумки робити ранкову зарядку.
За вікном прокидався день, палав горизонт в обіймах сонця, ранкові жайворонки чомусь вирішили сьогодні взяти вихідний і мовчки сиділи на гілках клену, серучи вчорашнім насінням, щедро насипане їм сідою сусідкою з першого поверху.
Коли я майже закінчив подумки вправи для ніг, у двері постукали ще раз, але вже гучніше. Цього разу навіть коти звернули увагу на звук і синхронно побігли на вихід.
Хто в такий час може прийти, мені й гадки не було.
“Хто взагалі зараз ходить до інших в гості? Навіщо це робити, не розумію. Можна ж просто написати у месенджер. На крайній випадок, подзвонити. Але приходити! Стукати у двері! О шостій ранку, коли я не закінчив із зарядкою і хочу ще трохи поспати!”
Я, вкрай незадоволений таким початком дня, кволо покотився відчиняти.
На порозі стояв якийсь хлопець років 10 і тримав у руках червоний пістолет. Вираз обличчя малого не повідомляв про небезпеку, але пістолет у нього був чомусь заряджений.
– Вам тут посилочка, – прошепотів він ледве чутно і натиснув на курок.
Ранкову тишу брудного під’їзду потопив гучний постріл, який для мене став справжньою несподіванкою, навіть ще більшою, ніж колір його шнурків, бо вони були один в один як мої – фіолетові з жовтими крапками на кінцях.
Вперше в житті я чув як летить куля, хоча провів на фронті у далекому 2022 році чотири дні, шість годин і сімнадцять хвилин.
Лайка кудись вилетіла з моєї голови разом з інстинктами виживання:
– Ти чого, малий? – все, що я встиг промовити перед тим, як завалився спочатку на коліна, а потім грудями на підлогу.
Почало гудіти у вухах, під’їзд смакував ехо потужного ранкового візиту, я лежав на порозі власної квартири і чомусь дуже хотів закінчити вправи для ніг, перед тим як померти. Але малий був налаштований рішуче і вистрелив вдруге, тепер точнісінько у ліве вухо.
Гудіти перестало.
– Я ж сказав, що ми з Аліною будемо разом, не дивлячись ні на що, – продекламував малий заздалегідь вивчений текст по складах, глянув на ще димний пістолет і без вагань переступив через теплий труп, впевнено крокуючи до кухні, де почав готувати каву для своєї коханої.
В цей день все склалось так, як я не хотів: я дуже не хотів запізнюватись на роботу.
ⓒ Володимир Загнибіда
