273-й день повномасштабного вторгнення росії і це перший день, коли знеструмлене ціле місто (як пізніше виявилось – вся Україна). До цього протягом всієї осені 2022 вимикали світло по районах. Ми це досить легко переживали, хоча і були звичайно незадоволені. Зараз я працюю через придбані заздалегідь пристрої, що дозволяють мені друкувати на телефоні за допомогою клавіатури, а також я можу підключити мишку.
Ситуація неприємна, але я був до цього готовий. Блекаут в Україні – реальність.
В мене є запаси води, їжі, у квартирі тепло, я почуваю себе нормально.
Але…
Місто прямо зараз покриває темрява.
Люди повиходили на вулицю, бо вдома зараз нічого робити.
Надворі кричать діти, у них якась дивна гра, що потрібно верещати, наче їх хтось ріже. Я не дивуюсь.
Зробив декілька фотографій з балкону свого двору.
Синє, похмуре небо, чорні вікна і де-не-де блимотить світло якоїсь свічки чи ліхтарика. Вулицею йдуть поодинокі люди з ручними ліхтарями, біля магазинів і кіосків збирається натовп.
Немає електрики. Немає мобільного зв’язку. Немає інтернету. Немає води.
З благ цивілізації залишився тільки газ (ну це в мене так, а в декого електричні плити на кухнях).
Маю декілька ручних ліхтарів та раритетну лампу, що працює на керосині.
Ця тиша приголомшує.
Прошурхотіло дві години.
Діти вже кудись поділись.
Хатою бігають нагодовані досита коти і серед цієї тиші лунає моє незламне бажання писати голосом клавіш клавіатури.
Промайнула думка, хто за цих умов, коли зникло абсолютно все, має змогу займатись своєю справою? Хто може займатись тим, що він добре вміє?
Музиканти, співаки, грабіжники, лікарі, рятувальники, поліція, письменники… Це перше, що прийшло до голови. Звісно, цей перелік можна продовжувати, але мене дуже тішить, що я роблю свою улюблену справу, я пишу, незважаючи ні на що.
Поки що маю 49% на мобільному, маю повербанк ще на 3 повних зарядки телефону. Коли закінчиться енергія на гаджеті, я просто буду писати на папері. Треба лише купити побільше керосину, щоб було світло.
У такі незвичайні, екстремальні моменти життя людина має унікальну змогу привернути увагу до себе, своє оточення, задавати питання, міркувати.
Багато хто у повсякденному житті цього не робить, бо купа справ, купа мотлоху, що відволікає. Завжди не вистачає часу ні на свої думки, ні тим паче на думки інших.
А зараз немає цього всього. Справи зникли, бо немає електрики, води. Звичайне життя зупинилось і йому на зміну прийшло справжнє життя, природне середовище людини.
Всі надбання технологічного прогресу, досягнення відійшли у тінь мороку, який приходить одразу після заходу сонця.
Людина залишилась віч-на-віч із собою.
Скільки таких, хто використає цей шанс розумно?
Скільки тих, хто зупиниться хоча б на декілька годин, хвилин, щоб зазирнути до себе, замість того, щоб лютувати, розливати довкола своє невдоволення, свою злість?
Навкруги і так темно, навіщо робити ще більше темряви?
Я теж не радий, що так відбувається. Але я шукаю можливість в цих обставинах, я продовжую писати, думати, відчувати і жити. Моя злість вона існує за замовчуванням, її відчує кожен росіянин, просто зазирнувши мені в очі наживо. Цю злість неможливо буде знищити ніколи.
Я змирився з тим, що ця лють до всього російського зі мною до останнього подиху. Я її відчуваю і звик до неї.
Ця зневага, огида до всього кацапського присутня всюди в моєму житті, як і війна. Ці дві характерні ознаки просочились, здається в самі гени. Можливо, ця лють вже була в генах від минулих поколінь, а зараз її просто розбудили, розбурхали.
Дуже цікаво, як зараз відчувають себе залежні від інтернету люди. Наскільки сильно їх крутить і ламає. Не те щоб я зловтішаюсь, це звичайна цікавість. Як саме вони переживають цей період?
Королями себе почувають власники Старлінку. Попит на їх послуги сягнув, я впевнений, самого Марсу. Ілон Маск все ж дістався цієї червоної далекої планети, нехай і в трохи дивний спосіб.
А ще цікаво, скільки я загалом напишу тексту за час, поки триває блекаут?
За перші 2 години я написав біля 600 слів, але я встиг поїсти, погодувати котів, пофотографувати темряву, набрати у всі ємності води (поки вона була), облаштувати своє нове робоче місце. Воно, до речі, виглядає приблизно так:
Зараз вже 22:41.
Пару годин я лежав в повній темряві разом з Маслом, на матраці в коридорі, який вже 273-й день виконує роль мого місця поповнення сил за трьома стінами.
Можливо, я трохи поспав, можливо, ні. В такому стані реальність трохи змінюється, чорна пелена додає нових відтінків, думки не хочуть бути виразними, вони то виринають на поверхню, то знов занурюються в безодню тиші і невідомості.
Невимовна тиша. Особлива. Я, мабуть, вперше її чую і відчуваю настільки близько. Щоб зрозуміти, про що я, треба її почути і бути в середині цього блекауту.
В цій тиші немає місця зайвим звукам, непотрібним рухам, в ній все ідеально і на своєму місці. Ця тиша прийшла сьогодні в гості без запрошення і вимагає уваги, поваги, чаю.
Заварюю.
Чорний, з бергамотом, трохи каркаде, трохи м’яти з мелісою…
Коли я лежав, то встиг подумати про багато речей. Одна з останніх, яка стала фінальною, яскравою, запалала, розриваючи в хламіття цей морок:
це моє виразне бажання мати свій дім, потужний генератор, обладнання для автономного забезпечення оселі електрикою.
Якщо до цього дня це бажання просто існувало, бо це не нове в моєму світі, то сьогодні це бачення свого майбутнього набуло чіткості, яка межує з хворобливим бажанням будь-що це втілити в реальність.
Коли саме настане день перемоги України, невідомо. Але з кожним днем він все ближче, я впевнений в цьому.
Незважаючи на ці негаразди, незважаючи на цей блекаут, безпосередньо я ні на грам не коливаюсь в своїх переконаннях. Навпаки, моя любов до своєї країни лише міцніє, моя лють до росії сягає безмежності і навіть далі.
Блекаут в Україні. Емоції
Сьогоднішній словарний фристайл сповнений емоцій. Тут мало структури, я пишу те, що зараз відчуваю або думаю. Можливо, трохи висловившись тут, я окремо попрацюю над іншими текстами, що мене чекають.
Наприклад, велика тема, про яку я писав в своїй статті “Що таке війна”, потребує детального опису за тими тезами, що там згадані. Воєнна тема не тільки актуальна, а й дуже об’ємна, вона сягає абсолютно всього, вона всюди. Саме тому цей злам парадигми, ці структурні суттєві зміни не можуть бути ігноровані такою людиною, як я.
Я не просто хочу про це писати, я бажаю це робити, я не маю права про це мовчати. Не виключаю, що ця робота буде колись оформлена в якусь книгу, але такої мети в мене зараз немає. Я просто фіксую свої спостереження, уважно слідкую за життям, за оточенням, занотовую ті речі, що мене чіпляють. Я – інструмент, за допомогою якого світ отримує інформацію.
Як відомо – все вже давно сказано до нас. Я знаю, що не вигадую нові слова, значення, образи. Але моє життя таке, що я пишу, бо люблю це робити. Я пишу, бо в мене інакше не виходить. Я просто маю виконувати цю нескладну задачу, задовольняючи в першу чергу своє бажання.
Чергова порція чаю готова.
В розхід пішли старі свічки, що чекали свого часу декілька років.
За дві хвилини опівніч.
1000 з гаком слів я написав за час сьогоднішнього блекауту. Це приблизно 8 годин. Це звичайно мало, але це краще, ніж нічого.
Як не крути, але такі умови все ж трохи зменшують продуктивність у порівнянні з роботою за комп’ютером.
Хоча другий день, я впевнений, в такому ритмі я проведу набагато ефективніше, тому що базові речі я буду робити вдруге, я дуже швидко пристосовуюсь до змін.
Це моя одна з кращих рис чи скоріш навичок.
24 листопада 2022 року.
Я зустрічаю новий день у друкуванні тексту.
Я задоволений собою і тим, як я проживаю цей блекаут.
Мій настрій бойовий. Можливо, тому що основна моя функція продовжує бути активною і робочою – я пишу, я продовжую писати, це головне.
Мої коти не розуміють, що відбувається. Чому так тихо, темно і смердить горілим керосином. Разом з усім містом заспокоїлись і вони. Як і я цілий день сплять і їдять.
А тепер прийшов час більш змістовної роботи, тому буду писати про те, чим можна зайнятись під час блекауту.
