Кінець Туру (2015). Рецензія на фільм

Актори та режисер

Режисер James Ponsoldt мені особисто до цього фільму був незнайомий. На його рахунку декілька стрічок і 4 перемоги на фестивалях.

David Foster Wallace – Jason Segel і David Lipsky – Jesse Eisenberg. Останній відомий у сучасному кінематографі актор, а Джейсон більше в тіні, бо зірок з неба не хапав, хоча у кіноіндустрії вже більше десяти років. Сігел відомий декількома ролями у телевізійних проектах і для мене є таке ж відкриття і одночасно загадка як і режисер “The End of the Tour”.

Кожен з них на відмінно впорались зі своєю роботою, особливо David Foster вийшов дуже автентичним. Не знаю, який у житті був цей письменник, але стрічка змалювала його дуже вдало за допомогою роботи кастинг-відділу і звичайно безпосередньо Джейсон Сіґела. Інші актори абсолютно всі другорядні.

Це фільм двох.

Трохи про книгу “Нескінченний жарт” і її автора

Девід Фостер Воллес – відомий письменник, зазначений твір якого став одним з кращих у статку американської літератури за останні 20 років. Коли я перший раз дивився фільм, я не знав про це багато. Зараз же я прочитав і про Девіда і про його книгу.

Один тільки об’єм “Нескінченного жарту” може свідчити про велику роботу, що була зроблена. Читати її в перекладі поки що не бачу сенсу, тому і адекватної думки щодо цього твору в мене тут не буде. Хочеться прочитати, але не зараз. Трохи заздрю тим (англомовним друзям), хто її читав чи може це легко зробити, просто купивши її і зрозумівши кожне слово. Для читання подібних витворів мистецтва потрібно досконало знати мову, на мою думку. Ідеально, якщо ти носій.

“Нескінченний жарт” – це величезний роман, що зачіпає такі теми як теніс, програми з порятунку наркозалежних, депресії, жорстоке поводження з дітьми, сімейні відносини, реклама, популярні розваги, теорія кіно і Квебекський сепаратизм. Близько 1000 сторінок, не враховуючи виносок – це велика робота, яка за словами автора змальовувала його самого, життя навколо, проблеми, що приходили, люди, питання тощо. Це роман про життя, про Америку. 

У фільмі “The End of the Tour” багато уваги приділяється твору “Нескінченний жарт”, все кружляє навколо нього, як центрального сюжету. Хоча сама стрічка про її автора, ця книга і є автором, вони практично одне ціле. Саме тому я вирішив роману виділити окремий розділ у рецензії.

“Я вважаю, що писати книгу – це певною мірою як виховувати дитину. Потрібно бути обережним. Це нормально пишатись своєю роботою, але я думаю, що погано – бажати прославитись за рахунок неї.” – Д. Воллес

Коротко про “The End of the Tour”

“The End of the Tour” (2015) – це кіно про відвертість мистецтва і життя.

Фільм про письменників, один з яких відомий за замовчуванням (Девід Уоллес), другий (Девід Ліпскі) у фільмі постає у якості журналіста, який вже після смерті головного героя пише біографічні мемуари (“Although of Course You End Up Becoming Yourself”) про п’ятиденну подорож з Уоллесом, яка зображена у цьому фільмі. 

Стаття Ліпскі (роботу над якою зображено у стрічці) виборола нагороду National Magazine Award у 2009 році, через рік після смерті письменника Девіда Фостера Уоллеса. На цю мить стаття недоступна (https://www.rollingstone.com/news/story/23638511/the_lost_years__last_days_of_david_foster).

Перші діалоги фільму позбавлені кінематографічної бездоганності, вони дихають життям, справжністю і реалізмом. 

Цей режисерський хід буде впевнено себе почувати і реалізовувати до самого кінця стрічки. Це дозволяє максимально скоротити дистанцію між глядачем і акторами, це дає змогу не спостерігати за діалогом, а ніби бути одним з цих хлопців, третім. Так і хочеться задати якесь своє власне питання або відреагувати на репліку у відповідь.

З самого початку ця близькість підкупає, приголомшує. В якийсь момент ти забуваєш, що дивишся кінострічку, нібито ці події відбуваються прямо зараз з тобою.

Простота

Будинок письменника знаходиться в декількох метрах від шосе. На цьому можна було б зупинитись, описуючи головного героя, його сутність.

Поведінка, рухи, одяг, вуличні собаки у приміщенні, творчий безлад – все це одночасно приголомшує і миттєво змальовує цю людину як просту, відверту і далеку від соціальних надмірностей. 

В нього є все, щоб добре жити, щоб просто жити. Письменницький аскетизм вдалось дуже влучно показати в кадрі за якісь дві хвилини. А залишок фільму ти тільки знаходиш все більше і більше підтверджень цим початковим спостереженням.

“Чим більше людей думають, що ти справді чудовий, тим сильніший страх бути підробкою.” – Д. Воллес

Одна із цілей цього відеотвору – показати, що письменники, навіть такі видатні і популярні, це звичайні люди, які мають свої комплекси, як у всіх інших клопоти, мають таке саме життя, тіло, звички, так само полюбляють дивитись телевізор, страждати і мріяти. Сюди можна додати скромність, яка супроводжує цю простоту та близькість.

Остання демонструється різними шляхами і тісно переплітається з попередніми ознаками: 

• легкістю, з якою журналіст David Lipsky зустрічається з відомим письменником; 
• величезним вікном у будинку, яке повністю відкрите для спостереження з вулиці; 
• його одягом, що не змінюється на протязі декількох днів.

Загалом, David Foster Wallace простий, звичайний американець, зовні рядова людина, зі своїми комплексами, страхами і упередженнями.

“Я не думаю, що письменники розумніші за інших людей. Я думаю, що вони у своїй дурості або плутанині можуть бути більш переконливими.” – Д. Воллес

Ковток повітря, що швидко закінчується

Зустріч з журналістом для нього як ковток свіжого повітря. Його життя сповнене одноманітними подіями, що повторюються і вони чомусь не дуже тішать письменника, слава йому не личить настільки, щоб забути про свої вади і комплекси, щоб хапати медійного коня за гриву і нестись у безодню популярності. Навпаки, David Foster – це безмежна самотність, це прихована безвихідь, це пожиттєве ув’язнення у межах черепної коробки в постійних намаганнях вийти за межі слів через письменництво, через створення нових образів, сюжетів, фантазій.

І до цього мороку навідується людина, яка також називає себе письменником і може скласти йому гідну компанію, стати свідком його безнадійного блукання творчими шляхами у пошуках змісту життя та самореалізації. 

Але ця компанія швидко стає примарою, бо журналіст працює над статтею, а Фостер продовжує проживати сповнене болю і страждань життя. 

Їх діалоги стають дедалі напруженими, тільки теми торкаються гострих кутів, які траплялись на шляху письменника. І незважаючи на все це, він продовжує спілкування. Він хоче залишитись справжнім в очах читачів майбутньої статті, але одночасно із цим розуміє, що це неможливо, бо його бачення самого себе нівечиться парадигмою журналіста. Він занадто переймається тим, яким він буде зображений у цьому матеріалі, і це додає іскри його напрузі, що виблискує полум’ям емоційних відповідей на гострі питання David Lipsky.

Очікування

Один з підслуханих коментарів глядача у кінотеатрі:

“я очікував більшої глибини, якось дуже поверхнево все; ці прості діалоги, нічого особливого”. 

І дійсно, анонс, презентація на початку фільму доволі завищує планку, ти мимоволі малюєш собі майбутню зустріч і одразу виникає той образ письменника, який сформований тільки у тебе в голові. Тобто кожен малює свою власну зустріч, своє власне інтерв’ю. І, наприклад у мене не було жодних очікувань, я звик до таких маніпуляцій і просто дивився кіно.

Очікування формуються коли тобі нічим зайняти голову, коли ти хочеш пограти сам із собою в гру на випередження. 

Як перший перегляд, так і другий – для мене були суцільною загадкою і відкриттям, бо навіть знаючи, що буде далі, я все одно дивився кіно тут і зараз.

Очікування глибини кінотвору через побудову і зображення відповідних діалогів розбивається вщент брилою простоти і безпосередності Девіда Фостера. Він був такий за життя, він такий залишився у книгах, таким його вдалось зобразити у фільмі “The End of the Tour” (2015).

Фільм про письменника

Один із небагатьох фільмів, який чесно і без зайвих творчих викрутасів зображує життя творчої людини, яка віддала повністю себе мистецтву.

Ця кінострічка буде корисною кожному письменнику, без різниці, на якому етапі творчої кар’єри він зараз знаходиться. 

Можливо, це буде порівняння із собою, примірка життя. Можливо, хтось впізнає себе у рисах Девіда Фостера, а хтось навпаки захоче бути повною його протилежністю.

Фільм “Кінець Туру” – один із яскравих прикладів того, як треба показувати життя митця, як потрібно розповідати про відому людину, як треба знімати біографічні фільми, щоб їх було цікаво дивитись.

На момент написання цього огляду, я встиг передивитись декілька інтерв’ю з Фостером. І знаєте що? 

Він майже усюди однаковий, він повністю вільний від гри на камеру, на публіку. Його гумор, намагання влучно висловлюватись, доносити свою думку – все зображене у фільмі так, як і в інших його публічних виступах. Звичайно, є вірогідність, що цей публічний образ – сталий і тому не відрізняється, але яка до біса різниця? Ми все одно ніколи не дізнаємось, яким він був насправді, за винятком його близького оточення. І у рамках фільму це не має значення.

“Написавши книгу про те, як легко піддатись спокусі і збитись зі шляху з-за теперішнього рівня нашої культури, що як я сам стану пародією саме на це?” – Д. Воллес

Ця стрічка про справжнє життя письменника, який досяг всього, що хотів. Та простота, легкість у спілкуванні притаманна багатьом письменникам різного рівня і цей фільм не стільки про самого Девіда Фостера, а про ці якості, які йому належать. 

Це не біографічний фільм, хоча за основу було взято все ж реальну зустріч, реальне інтерв’ю реального журналіста та письменника David Lipsky, але, як на мене, це кіно скоріше про Америку, про людину як таку, про письменника як професію, як покликання, про залежність, про американську мрію, про самотність і безпорадність.

Конфлікт у фільмі Кінець Туру / The End of the Tour

Як і у кожному адекватному творі, має бути за що зачепитись, тож конфлікт мав бути і тут. Моменти, де це помітно, не зовсім дотепно були реалізовані і загалом контрастують з основним сюжетом. 

Цим страждають багато біографічних робіт і ця не виключення. Кінематографічного конфлікту як такого немає. 

Була спроба зобразити його через напруження у спілкуванні двох письменників, які знаходяться на протилежних берегах особистих досягнень, але це здалось мені трохи притягнутим за вуха. 

Хоча з іншого боку – це могло мати місце у реальному житті, бо власне сценарій був написаний цим письменником (Девідом Ліпскі). Можливо, він і дійсно заздрив йому, ревнував свою дівчину, а Уоллес у відповідь негативно ставився до спілкування Ліпскі з іншими, вбачаючи у цьому спотворене викрадення його уваги і спроби таким чином принизити його велич проявленням неповаги. 

Хай там як, але конфлікт не виглядає інородним, він загалом є частиною нашого буття у різних варіаціях. І те, що на ньому зробили акцент у стрічці “The End of the Tour” логічно і очікувано, хоча, на мій погляд, зобразити це можна було би у більш оригінальний спосіб.

“Напишеш про мене щось погане? У мене буде як мінімум 20 років, щоб тобі помститись.” – Д. Воллес

David Foster Wallace за життя мав суттєві проблеми зі здоров’ям, що і стало причиною його ранньої смерті. І ця частина його величі, яка є символом незламності, неодмінно випирає верхівкою айсберга у повсякденному житті через непорозуміння з оточенням, зміни настрою, дивакуватість тощо. 

Цей аспект не помітять люди, які просто захочуть подивитись фільм.

Мої ствердження і спостереження набувають сенсу і ваги для тих, хто цікавився письменником, його творчістю, принаймні прочитали текст на Вікіпедії. Інакше напруга у фільмі “The End of the Tour” (2015) перетворюється на двомірну фотокартку з невиразною композицією і невдалим кадруванням.

“Коли я хочу побути наодинці з собою, щоб писати, я дійсно хочу побути один. І я гадаю, якщо ти по-справжньому присвячуєш себе чомусь, ти стаєш дуже і дуже замкнутим. І в підсумку ти використовуєш людей: радий, коли хочеш з кимось побути, а потім просто посилаєш їх.” – Д. Воллес

Музика

Вона проста як і люди у фільмі. Дзвінка, дотепна, популярна, зрозуміла. Не впевнений, що над саундтреками активно працювали, але вони не виглядають сирими. Музика тут виходить навіть не на другий план, а на третій, ба навіть і далі. Вона просто є і добре.

Висновки

Фільм Кінець Туру 2015 (“The End of the Tour”) – відвертий як і саме життя. 

Він про життя і про його розмаїття. 

Видатний письменник і його книга – всього лише інструмент, приклад того, як людина шукає себе через творчість, знаходить і продовжує сумніватись, що вона на вірному шляху. 

Кіно важке, невеселе і напружене. 

В ньому немає загадковості, стрімкого сюжету, неочікуваних режисерських рішень, але саме цим і приваблива ця картина, бо таким є і головний герой і його твір одночасно, в який він вклав всього себе.

Наполегливо рекомендую до перегляду: 

1. Тим, хто хоче дізнатись більше про письменника Девіда Фостера Воллеса, хто просто пише або вважає себе письменником. 
2. Раджу подивитись Кінець Туру (“The End of the Tour”) тим, хто полюбляє артхаус і не дуже в захваті від сучасного кінематографу.
3. Тим, хто любить читати і думати. 
4. Але й інші зможуть відчути напругу, біль і радість відомого письменника, бо фільм вийшов і справді дуже сильним.

Два бали я знімаю лише за те, що ця стрічка не стільки кіно, скільки відеофіксація, репортаж. 

Біографічність забирає у неї основні важелі класичного кінематографу, конфлікт набуває розмірів і не вирішується, що частково розчаровує. 

Але це дрібниці у порівнянні з сильними рисами цього фільму: 

чудовий кастинг-менеджмент, чудова гра акторів, чудова робота з дистанцією, чудові акценти.

Фільм “The End of the Tour” особливо мене вразив.

Двічі. Його хочеться переглядати. Магія.

Моя оцінка стрічці “Кінець Туру” (2015) 8 з 10

Беззаперечно відправляється у колекцію біографічних фільмів про видатних людей та у велику збірку кіно про письменників.