Темрява ковтнула не спитавши.

Я вийшов на вулицю з рюкзаком, в якому вмістилися дві великі пластикові баклаги та одна півторалітрова пляшка. 

Майже двадцять третя. За кілька хвилин почнеться комендантська година, а я схотів подихати свіжим повітрям і поповнити свої водні запаси.

Колонка знаходиться за кілька хвилин ходьби. Дорогу я знаю напам’ять, тому суцільний морок ніяк мене не злякав, навпаки додав азарту в цю повсякденну подію.

Якщо ви теж з України, то маєте розуміти, що таке травнева комендантська година. Рідкісні залиті світлом вікна за кілька секунд стали справжнім порятунком у цій темряві.

Я кіт і я все бачу.

Подумки я уявляв за кожним деревом, під кожним кущем грабіжника. Для нього в мене немає нічого, окрім швидкого бігу, тому я йшов спокійно, вдихаючи на повні груди цей чудовий тихий вечір.

Вітру не було, чути було тільки, як у якійсь квартирі п’ятиповерхового будинку хтось голосно лається, мої кроки та шелест пластику за спиною в рюкзаку. 

Майже половина шляху. Назустріч мені рухається якийсь вогник. Розумію, що це такий самий, як я – комендантський метелик, але що в нього на думці – невідомо, тому я згрупувався і був готовий дати відсіч або ж швидко сіпнутись на узбіччя в найближчі кущі з криками про допомогу.

Мій «друг» виявився мирним товаришем і навіть трохи поступився дорогою на вузькій доріжці, бо для нього я був ще більшою невідомістю, я йшов без ліхтаря, йшов впевнено, спокійно, тихо шелестячи пляшками у рюкзаку. Адже він теж не знає, що я задумав.

А план мій простий.

Прийти на колонку, набрати 12,5 літрів води і повернутись додому.

Раніше, до війни, колонка, що освітлювалася, зараз теж потонула в темній завісі, тільки біла шпаклівка її арки і невисокого купола допомагали намацати правильний шлях.

Повіяв легкий вітер і завалив мої баклажки на землю. 

Неприємно, набризкав гамором на весь район. Шо тут поробиш…

Знову промайнула думка, що йде війна, що саме зараз відбувається, чому все так, чому мені потрібно поспішати. І стало трохи тужливо.

Вдома чекає кішка та спогади про недавні неприємності, груди повні весняного нічного повітря, банки водою, а голова бажанням, щоб скоріше весь цей жах закінчився.

Дорога додому подарувала мені ще одного зустрічного, такого ж, як я, тихого і без розпізнавальних знаків. Мені здається ми один одному посміхнулися, зустрілися дві споріднені душі, два комендантські нічні мисливці за враженнями.

Назад я йшов поволі, навіть не хотілося, бо прокинувся сьогодні пізно і попереду вся ніч.

Знову стало сумно, за спиною коливалася вода, несамовито захотілося побачити її посмішку живцем… І нарешті вимовити заповітні слова «війна закінчилась…».

Вдома світло і кішка. Вдома порожньо, але кому зараз легко? Мабуть, у мене ще не все так погано, а може навіть добре.

А завтра буде ще краще, бо я так хочу.

Бо так буде.

Я знаю.

21.05.2022

ⓒ Володимир Загнибіда